Останній спадок - Андрій Новік

Хлопчик укотре обвів кімнату поглядом, сподіваючись, що все це просто жахливий сон, чиясь химерна вигадка, що ось-ось тато торкнеться його плеча — і він прокинеться. Проте нічого не змінювалося, усе залишалося так, як кілька хвилин тому. Лука важко зітхнув і ступив крок назустріч болісному відпочинку.

«Татку, де ти? Забери мене звідси, прошу…»

Хлопчик так сплакався, що його тіло стрясали лише поодинокі схлипування. Він тримався мужньо, як колись учив батько, і нещадно картав себе, що довірився тому чоловікові, знайоме обличчя якого зіграло з ним злий жарт.

«Забери мене, татку… прошу!»

11

Львів, Україна. 13 вересня, 2015 рік

Овальний майданчик у парку обступала стіна кучерявих кущів і гінких дерев. За п’ятнадцять хвилин мого сидіння тут повз пройшла, міцно тримаючись за руки, лише одна закохана парочка. Час руйнував внутрішній баланс, і за хвилину мене теліпало, мов епілептичного діда. Я мушу знайти Луку! У голову лізла здогадка, що це просто маневр поліції, таке собі розкидання сітей, аби заманити злочинця. Ті думки вже не проскакували час від часу, вони настирливими мухами дзижчали у вухах, доводячи до шалу. Ще мить — і я б узявся шматувати сорочку чи виламувати з паркової лавки дошки. Навіть сонце, що не випалювало безжалісно засмаглу шкіру, а лагідно пестило її, сіючись крізь крони дерев, не гамувало мого неспокою.

Я сидів на твердих дошках уже майже десять хвилин, коли почув якесь пищання. Такі звуки може видавати тільки старий кнопковий телефон із монофонією, захований десь, наприклад, під подушкою. Я взявся вишукувати джерело пищання. Воно долинало звідкілясь неподалік. Я скочив на ноги та підбіг до смітника — на мою думку, джерела звуків. Під купою порожніх пачок з-під цигарок, папірців від морозива та зогнилих яблучних качанів вібрувала чорна пластмасова коробочка. Це був дешевий кнопковий телефон марки Bravis. На екрані висвічувався якийсь номер. Невже це він? Від самої думки про синового викрадача кінчики пальців почали дрібно поколювати. Кляті фанатики Голлівуду.

— Алло.

— Нарешті, пане Кравець, ми з вами зв’язалися.

Той самий акцент, що й у телефоні Ірини. Скидалося на те, що чоловік говорив не злісно чи навіть серйозно, а радше всміхаючись.

— Тільки не питайте, чому не приклеїли його під лавою скотчем. Таке буває лише у фільмах. Невже люди не розуміють, що його видно?

— Ви за мною стежите? — нарешті схаменувся я.

— Перепрошую?

Чоловік нібито не розчув моїх слів.

— Ти де? Покажися, гнидо!

Я роззирався навсібіч, обмацуючи поглядом кожен кущ, кожну крону. Будь-який шерех тепер здавався підозрілим.

— Покажи своє гниле обличчя, суко!

За пам’ятником почулися приглушений дитячий сміх і вигук літньої жінки. Я наполохано крутив головою на всі боки. Куди дивитися? Звідки вони можуть вискочити? Необачно залишатися на відкритій місцевості. Чому вони й досі ховаються?

— Не хвилюйтеся, пане Кравець. — Голос продовжував усміхатися. — Невдовзі ми зустрінемося.

— Де мій син?!

— Заспокойтеся…

— Не затикай мені рота, падло. Кажи, де мій син, інакше я знайду тебе. Чуєш? Я знайду тебе й різатиму кожен сантиметр твоєї шкіри…

— Ви колись різали людей, пане Кравець? — Холод, із яким було вимовлено слова, пронизав мене від голови до п’ят. Усміхненого покидька я ненавидів, але цього голосу я боявся. — Чи, може, убивали когось? Не розкидайтеся порожніми погрозами, і ми знайдемо спільну мову. Інакше жалкуватимуть усі.

Я підійшов до лавки, присів на неї і, звісивши голову, запустив руку у волосся.

Картаючи себе за власну безпорадність, спромігся лише тихо прошепотіти:

— Що вам потрібно?

— Аби ви зрозуміли: ми не причетні до подій останніх днів.

— Тоді навіщо телефонуєте?

— Ви встряли в те, що нездатні усвідомити. — Голос по той бік напружився. — Ми б хотіли владнати все без сторонніх, але ваша причетність, пане Кравець, виявилася просто глобальною. Ви всюди: у газетах, інтернеті, на телебаченні.

— Хто «ми»? — не розумів я. — І що владнати?

— Якщо обіцяєте нікому не різати шкіру, ми поспілкуємось у більш відвертій обстановці. Домовилися?

Розуміючи, що не маю вибору, сказав:

— Так.

— Добре, дуже добре. — Голос знову всміхався. — Прямуйте вздовж алеї до кінця, повз кінотеатр і фонтани. На узбіччі за парком на вас чекатиме фургон.

Не встиг я навіть вдихнути повітря, аби відповісти, як пролунав короткий писк, який змінила глуха тиша. Я скочив на рівні й щосили швиргонув телефон на землю.

12

65 км на схід від Вашинґтона, США. 1 вересня, 2015 рік

Чорний хетчбек Citroën C4 припаркувався біля напівскляної дванадцятиповерхівки. На годиннику була 20:34, коли Аманда Ворд вискочила з авто, гримнувши дверцятами. Іноді траплялося, що Білл Гендерсон турбував прес-секретаря вечорами по телефону, проте для виклику до офісу мало статися щось надважливе. Щойно Аманда проминула подвійні двері на вході до будівлі, яка щодня тиснула на жінку своєю глухою сірою величчю, у холі з’явився чорношкірий охоронець. Він вийшов зі своєї невеликої, не більшої за собачу будки й простягнув худу руку.

— Міс Ворд, — усмішка охоронця, як завжди, зігріла жінку, — негоже працювати так допізна. Розвертайтеся та їдьте додому, поки керівництво не побачило.

Заливаючись легким рум’янцем, Аманда відповіла щирою усмішкою. Цей чоловік був чи не єдиним, до кого вона ставилася не просто терпляче, а навіть доволі приязно. Особливо коли той потай підкладав до її поштової скриньки дрібні подарунки на Різдво чи день народження.

— Ось. — Аманда дістала невелику пластикову картку-перепустку. — Аманда Ворд. Та сама, тільки на кілька років старіша.

— Припиніть. Ви значно гарніші, ніж на цьому фото.

— Ну, дякую.

Аманда ще раз усміхнулась охоронцеві, проходячи повз нього до ліфтів. Жінці так бракувало простого, не по роботі спілкування після від’їзду чоловіка до Wood Lane[76]. Працювати на BBC було її мрією з десяти років, відколи вона вперше побачила живу зйомку екстреної прямої трансляції евакуації палаючого будинку в Сент-Луїсі. Відтоді маленька дівчинка носилася з гребінцем або ввімкненим феном, ведучи пряме мовлення зі спальні своїх батьків. Тож не дивно, що пропозиція її чоловікові обійняти посаду телеведучого спортивних новин — у денний час, та це ніяк не применшувало слави — на Wood Lane боляче вдарила по самооцінці жінки. Хай як Аманді кортіло, та покинути давним-давно просиджене місце прес-секретаря Білла Гендерсона вона не могла з кількох причин. Одна з таких — необачно підписана домовленість про нерозголошення та контракт одразу на десять років. Десять років, які мали б стати часом розвитку та просування в медійні служби, як