Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
НАЧШТАБУ: Давай.
Листок паперу — переходить з рук в руки.
Начштабу, мигцем глянувши на підпис, задоволено киває — і ховає руку з листком під столом.
НАЧШТАБУ (тріумфально): А от тепер, Швайко, — будеш ти служити тут стільки, скільки я й комбат вважатимемо за потрібне… Бо інакше, лейтенант Швайко, підеш ти під військовий трибунал. За членоушкодження. «Тобто зумисне нанесення військовослужбовцем тілесних ушкоджень собі.» А це, щоб ти знав, — від трьох до семи років… А в бойовій обстановці — від п’яти до десяти. Чи взагалі розстріл. І біс його ще зна, яка у нас тут обстановка! Це вже як трибунал подивиться… Ось так. Розперезались ви там у зоні! Козакуєте… Час вже розвідку підтягти! (він пробігає очима текст папірця… і змінюється в обличчі) Ти що тут написав?!!
СЕРГІЙ: Все, як ви диктували…
НАЧШТАБУ: Як це — «як я диктував»? «Поїхав у розвідку» — ЯК?
СЕРГІЙ: Так, як ви сказали…
НАЧШТАБУ: Ні! Я говорив інакше!
СЕРГІЙ: Я ж точно намагався…
НАЧШТАБУ: Ти схитрував!
СЕРГІЙ: Та все точно! Слово в слово!
НАЧШТАБУ: Ні! Одне слово не те!
СЕРГІЙ: Ну, може кількома буквами помилився…
НАЧШТАБУ (з докором): Обдурив…
СЕРГІЙ (знизує плечима): «Чесна людина бреше без задоволення», товариш майор.
НАЧШТАБУ (зривається): Тобто як — «бреше»?
СЕРГІЙ (знизує плечима): Та так. Моє прізвище — у книзі наказів роти, в списку на розвідку. Цей наказ на розвідку з моїм прізвищем підписаний командиром роти, моїм прямим начальником. Отже, я поїхав у розвідку, виконуючи наказ.
НАЧШТАБУ: Ти й його обдурив!
СЕРГІЙ (спокійно): Ви хочете сказати, шо у вас в батальйоні командири рот підписують накази, не читаючи?
Пауза.
НАЧШТАБУ: Ну, зізнайся — просто по-людськи цікаво — ти все ж виїхав у розвідку — САМОВІЛЬНО? Ну, між нами, по секрету?
Народу в наметі тим часом стало ще побільшало.
СЕРГІЙ: Зізнаюсь… по секрету… при півсотні свідків… Я поїхав у розвідку за наказом і з відома ротного. І саме так воно й було насправді. І завжди я так їздив. Все. Я своє відробив, (вже іншим, «цивільним» тоном) Мене на «гражданці» купа справ чекає на роботі… Це ж ви: і тут зараз на службі — і там на службі… А за мене вдома мою роботу — хто зробить?
Начштабу і Сергій дивляться один на одного.
НАЧШТАБУ: Можеш іти. Швайко. Боїшся ти справжніх труднощів…
Сергій знизує плечима. Мовчки встає, надягає кепі, і, козирнувши, переступає через лаву. Йде повз глядачів, що стоять під стінами, до виходу-тамбура. Кілька миттєвостей, і темним обрис його фігури розчиняється в яскравому прямокутнику дня.
У штабному наметі — німа сцена. Всі повертають голови від виходу, скоса поглядають на начштабу.
НАЧШТАБУ: Граф Монте-Крісто… Вискочив-таки звідціля! (із заздрістю) Ех, повезло!
Йому, як і всім присутнім, до чортиків хочеться додому.
«Глядачі» виходять з намету.
ПАТ (переживає): Такі гроші! Заробіток за півроку!!
КОТКО: Такі пільги! Пожиттєво!
ПАТ: І відмовився!
КОТКО (заспокоює сам себе): Він вчинив шляхетно.
І їм обом стає легше. «Шляхетний» — це майже як інопланетний: до реального земного життя ніякого відношення не має. Принаймні так це часто розуміють…
Лине мажорна, тонізуюча музика ModernTalking — Youcanwinifyouwant…
Сергій у перукарні в Чорнобилі. Назустріч випурхує Юля.
ЮЛЯ (радісно): А її нема!
СЕРГІЙ: Як нема?!
ЮЛЯ: Поїхала!
СЕРГІЙ: Куди?
ЮЛЯ: А в нікуди. У неї ж ніде нікого нема… Й слова не сказала. Крім «Щасти вам»…
СЕРГІЙ (не може отямитися): Назовсім?!
ЮЛЯ: Ага. Розрахувалась…
Сергій розмірковує.
