З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

Підлога в кухні виблискувала чистотою, пляшок ніде не було, робочі поверхні також хтось повитирав. На одному зі стільців лежав складений випраний одяг. На столі не було нічого, окрім вази, єдиної, що в мене була, а в ній — жовті тюльпани. Біля вази лежала записка.

Їжа в холодильнику. Пий багато води, якомога більше. Зателефонуй, коли прочитаєш це. Р. Цілую.

Внизу він записав свій номер телефону. Я сіла і втупилась у папірець, а потім на сонячну яскравість квітів. Раніше мені ніхто не дарував квітів. Мені не надто подобалися тюльпани, але йому цього знати не обов’язково. Я почала плакати, завиваючи, мов поранений звір, і захлинаючись від сліз. Здавалося, що це ніколи не припиниться, здавалося, я не зможу зупинитися. Зрештою, через звичайне фізичне виснаження я заспокоїлася. Я сіла за стіл і схилила голову.

Я зрозуміла, що моє життя пішло кудись не туди. Що я жила весь цей час дуже неправильно. Я не повинна була жити так. Ніхто не має жити так. Проблема полягала в тому, що я просто не знала, як це виправити. Спосіб матусі нікуди не годився, я це знала напевне. Але ніхто ніколи не пояснював мені, як потрібно жити, і, попри те що я чимдуж намагалася робити все якнайкраще, я просто не знала, як можна все поліпшити. Я не могла зрозуміти саму себе.

Заваривши чай і розігрівши їжу, яку Реймонд залишив для мене в холодильнику, я збагнула, що насправді була дуже голодною. Поївши, я вимила чашку і виделку та поклала їх поряд з іншим чистим посудом, який залишив Реймонд. У вітальні я взяла телефон. Він зняв слухавку після другого гудка.

— Елеанор! Дякувати Господу! — сказав він. Пауза. — Як почуваєшся?

— Привіт, Реймонде, — промовила я.

— Як ти? — знову запитав він, його голос був напруженим.

— Усе гаразд, дякую. — Я знала, що це була правильна відповідь.

— Якого біса, Елеанор? Добре. Божечки, — сказав він. — Я буду за годину. Домовились?

— Правда, Реймонде, у цьому немає потреби, — спокійно промовила я. — Я поїла, — я гадки не мала, котра година, і мені не хотілося ризикувати, гадаючи, зараз обід чи вечір, — і прийняла душ, а зараз збираюся трохи почитати та піти спати.

— За годину я приїду, — впевнено повторив він і поклав слухавку.

* * *

Коли я відчинила двері Реймонду, то побачила, що він тримає в руках воду і пачку желейних цукерок. Я усміхнулася.

— Заходь, — сказала я.

Цікаво, як він увійшов до того, не пригадую, що тоді відчиняла йому двері. Що я тоді казала? У якому стані була? Моє серце закалатало знервовано і тривожно. Я лаялася? Була оголеною? Між нами сталося щось жахливе? Я відчула, як пляшка з водою вислизає з моєї руки, падає на підлогу й починає котитися. Він підняв її, другою рукою підхопив мене за лікоть і провів у кухню. Він посадив мене за стіл і поставив на плиту чайник. Я мала б відчувати образу від того, що він хазяйнує в моїй квартирі, натомість відчула полегшення, неабияке полегшення від турботи.

Він поставив переді мною чашку чаю і сів напроти мене, якусь мить ми мовчали. Він заговорив першим:

— Якого дідька, Елеанор?

Я була шокована почути тремтіння в його голосі, так ніби за ним приховувалися сльози. Я тільки знизала плечима. Він починав злитися.

— Елеанор, тебе не було на роботі три дні, Боб почав перейматися, що з тобою, усі ми. Я дізнався в нього адресу, прийшов перевірити, чи з тобою все гаразд, і знайшов тебе… я знайшов тебе…

— Готовою себе вбити? — запитала я.

Він потер долонями обличчя, і я помітила, що ще трохи — і він розплачеться.

— Слухай, я знаю, що ти любиш особистий простір, і в цьому немає нічого поганого. Але ж ми з тобою друзі. Хіба ні? Ти можеш розповідати мені все. Не замикайся в собі.

— Чому ні? — запитала я. — Як може полегшати від того, що ти розкажеш комусь, як жахливо почуваєшся? Люди не здатні цього виправити, хіба ні?

— Так, Елеанор, люди нездатні виправити все, — сказав він, — але розмови допомагають. Інші люди також мають проблеми. Вони розуміють, як це почуватися нещасними. Проблемами можна ділитися…

— Не впевнена, що хтось здатен зрозуміти, як це почуватися мною, — сказала я. — Це лише факт. Не думаю, що хтось пройшов через те, що я. І зміг від цього оговтатися, бодай якось, — додала я. Це було важливе уточнення.

— Спробуй розказати мені. — Він дивився на мене, а я на нього. — Гаразд, якщо не хочеш говорити зі мною, поговори з кимось іншим. З психологом, терапевтом…

Я шморгнула носом — який ще звук може бути більш грубим.

— Психолог! «Давайте сядемо в коло й поговоримо про наші почуття, і після цього все магічним чином налагодиться». Я так не думаю, Реймонде.

Він усміхнувся.

— Але цього не дізнаєшся, доки не спробуєш. Що тобі втрачати? Тобі нема чого соромитися, розумієш, немає нічого поганого в тому, щоб почуватися… у депресії чи мати душевне захворювання, абощо…

Я мало не вдавилася чаєм.

— Душевне захворювання? Ти гадки не маєш, про що говориш, Реймонде, — я захитала головою.

Він підняв обидві руки, показуючи заспокійливий жест.

— Слухай, я не лікар. Просто… ну… не думаю, що людина, яка труїть себе алкоголем і обмірковує спосіб самогубства, перебуває в доброму душевному стані.

Цей його висновок щодо моєї ситуації виявився настільки смішним, що я майже усміхнулася. Зазвичай Реймонд не був схильний до перебільшень, але це було занадто, тому я не могла дозволити, щоб ця думка перетворилася на фактичний точний опис того, що сталося тієї ночі.

— Реймонде, я просто перебрала горілки після невдалого вечора. Навряд чи це можна назвати симптомом захворювання.

— Де ти була того вечора? — запитав він. — Що відбувалося потім?

— Я була на концерті, — сказала я, здригаючись. — Він виявився не дуже хорошим.

Якусь мить ми мовчали.

— Елеанор, — зрештою промовив він, — це не жарти. Якби я не прийшов тоді, зараз ти могла бути мертвою. Ти могла померти або від алкогольної інтоксикації, або від того, що задихнулася власним блювотинням. Не кажучи вже про те, що ти могла вжити якісь таблетки чи зробити щось інше.

Я схилила голову набік і замислилась над його словами.

— Гаразд, — промовила я, — визнаю, що почувалася дуже нещасною. Але хіба люди не почуваються засмученими час від часу?

— Звісно, таке буває, Елеанор, — спокійно відповів він, — але, коли люди почуваються засмученими, вони плачуть, хтось їсть