З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
* * *
Коли я знову прокинулася, то була на тому ж місці. Спливло десять хвилин чи десять годин — гадки не маю. Я скрутилася в позі ембріона. Якщо я не можу бути трупом, то принаймні буду дитиною, яка затишно скрутилася в утробі якоїсь жінки, чистою і бажаною дитиною. Я злегка ворухнулася, повернувши обличчя до підлоги, і виблювала. Я помітила, що рідина прозора з прожилками чогось жовто-зеленого — алкоголь і жовч. Якийсь час я нічого не їла.
Усередині мене так багато рідин і субстанцій, і, лежачи в кухні, я намагалася перерахувати їх усі. Вушна сірка. Жовтий гній, який накопичується всередині прищів. Кров, слиз, сеча, кал, перетравлена їжа в кишечнику, жовч, слина, сльози. Я ніби вітрина м’ясної крамниці з органами, великими та малими, рожевими, сірими й червоними. І все це перемішується з кістками й обтягується шкірою, яка вкрита тонкими волосинками. Шкіряний мішок бракований, вкритий веснянками й родимками, зморшками й дрібними розірваними судинами. І шрамами, звісно. Уявляю, як патологоанатом оглядатиме моє тіло, помічаючи кожну деталь, зважуючи кожен орган. М’ясна інспекція. Провал.
Тепер мені складно повірити в те, що хтось міг би полюбити цей ходячий мішок з кров’ю і кістками. Це поза межами мого розуміння. Я думаю про той вечір — коли ж це було, три дні тому? Чотири? А потім тягнуся за пляшкою горілки. Пригадую, як мене знову вивертає.
* * *
День уже від початку не віщував нічого хорошого. Того ранку померла Поллі — моя кімнатна рослина. І я розумію, наскільки дивно це звучить. Ця рослина була єдиним живим спогадом про дитинство, єдиною константою між життям до і життям після пожежі, єдиним, що вижило, на відміну від мене. Я думала, вона незнищенна, припускаючи, що вона житиме завжди, скидаючи листя, щоб на їхньому місці виросло нове. Останніми тижнями я забула про свої обов’язки, була занадто зайнята лікарнею, похоронами та «Фейсбуком», щоб поливати її як слід. Це ще одна жива істота, за якою мені не вдалося доглянути. Я не годилася для піклування за кимось, за чимось. Занадто оціпеніла, щоб плакати, я викинула рослину в смітник, разом з горщиком і ґрунтом, з усім, і побачила, що впродовж усіх цих років вона чіплялася за життя найтоншим, найслабшим корінням.
Життя було таким ненадійним. Я це, звісно, знала. Ніхто не знав цього краще за мене. Я знаю, знаю, наскільки дивним це може здаватися, наскільки зворушливим, але в деякі найбільш похмурі дні думка про те, що без води моя рослина загине, змушувала мене підніматися з ліжка.
Раніше того ж дня я повернулася додому з роботи, викинула сміття, одягнулася й змусила себе піти на концерт. Я пішла сама. Коли я зустріла музиканта, мені потрібно було зробити так, щоб ми залишилися з ним наодинці, щоб нас ніщо не відволікало, жодних ускладнень. Зрештою мені потрібно було щось зробити. Я не могла пройти крізь життя, не могла його обійти чи перейти, якось оминути. Я не могла тинятися світом, як та примара. І тієї ночі дещо таки сталося. По-перше, я збагнула, що музикант просто не знає про мою присутність. Чому взагалі я думала, що буде інакше? Тупість? Самообман? Слабкий зв’язок з реальністю? Обирай, що хочеш.
Сором. Я стояла відразу в центрі, почуваючись по-дурному скутою в новому одязі, з клоунівським макіяжем і на хитких підборах. Коли він вийшов на сцену, я стояла достатньо близько, щоб побачити подвійний вузол, яким він зав’язав шнурки своїх черевиків, прядку волосся, яка впала на очі. Його руки лежали на гітарі, нігті охайні й доглянуті. На його обличчя падало яскраве світло, а я була в темряві. Але попри це він усе одно бачив мене. Якщо це була доля, а це, безумовно, так, то він побачив мене так, як побачила його я, ці кілька тижнів тому. Я стояла нерухомо та дивилася на нього. Гурт почав грати, і він розкрив рота, щоб заспівати. Я бачила його зуби, ніжно-рожеве піднебіння. Одна пісня закінчилася, і почалася наступна. Він звертався до натовпу, але не до мене. Я стояла і чекала наступної пісні. І ще однієї. Але він усе одно мене не бачив. Поступово, стоячи там поза яскравими вогнями, поки музика відбивалася від мого тіла, не проникаючи всередину, поки натовп не помічав самотності, яка мне вкривала, яка мене вкриває, я почала усвідомлювати істину. Я почала кліпати частіше, ніби мої очі намагалися очистити картинку перед собою, і раптом усе стало на свої місця.
Я, тридцятиоднорічна жінка, яка, наче підліток, втріскалася в чоловіка, якого не знаю і якого ніколи не взнаю. Я переконала себе в тому, що він — той єдиний, що він допоможе мені стати нормальною, полагодити моє життя. Що він той, хто допоможе мені в стосунках з матусею, що він блокуватиме її шепіт у моїй голові, який промовляє мені, що я погана, що я помилялася, що я недостатньо хороша. І чому я так думала?
Він ніколи не зверне уваги на таку жінку, як я. Він насправді був дуже привабливим чоловіком, а тому міг обирати з широкого кола потенційних партнерок. Він міг обрати таку ж привабливу жінку, котра була б молодшою за нього на кілька років. Звісно, міг. Я стояла у підвалі ввечері у вівторок сама, оточена незнайомцями, слухаючи музику, яка мені насправді не подобалася, а все тому, що запала на чоловіка, якого навіть не знала і який ніколи не дізнається про моє існування. Я збагнула, що перестала слухати музику.
Ось він стоїть на сцені, натискає педалі на комбопідсилювачі й говорить щось банальне про тур, поки налаштовує гітару. Що це за незнайомець і чому з усіх чоловіків цього міста, цієї країни, цього світу я обрала саме його? Чому я вирішила, що він мій рятівник? Я думала про історію, яку прочитала за день до цього, про те, що якісь малолітні фанатки зі сльозами на очах чергували біля будинку музиканта, бо він підрізав волосся. Тоді я посміялася, але хіба ж я зараз не поводжусь, як вони, хіба я не поводжусь, як закохане дівча, котре пише листи бузковими чорнилами і робить нашивку з його іменем, чіпляючи її на шкільний портфель?
Я не знала чоловіка, який стояв переді мною на сцені, не знала
