З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

про нього анічогісінько. Усе це лише моя уява. Що може бути більш жалюгідним за мене, дорослу жінку? Я вигадала собі казочку, переконавши себе в тому, що зможу все виправити, переробити минуле, я повірила в те, що ми зможемо жити довго та щасливо і матуся більше не буде злитися. Це я, Елеанор, маленька сумна Елеанор Оліфант, у якої є жалюгідна робота, горілка і вечері на одного, і так буде завжди. Ніщо і ніхто — і, звісно ж, жоден музикант, який поправляв волосся, доки інший член гурту виконував соло на гітарі, — не міг цього змінити. Жодної надії не було, нічого не можна виправити. Мене не можна виправити. Від минулого не можна втекти, його не можна переробити. Зрештою, після тижнів помилок я зрозуміла, затамувавши подих, чисту й жорстоку правду. Я відчувала відчай, мене нудило, а потім на мене швидко найшов цей до болю знайомий і жахливо похмурий настрій.

* * *

Я знову заснула. А коли прокинулася, моя голова була порожньою, нарешті я позбулася всіх думок, фізичних відчуттів: мені холодно, я трясуся. Час приймати рішення. Я вирішила випити ще горілки.

Коли я підвелася на ноги, повільно, як еволюційний процес, то побачила безлад на підлозі й кивнула собі — це був гарний знак. Можливо, я б могла померти, перш ніж мені доведеться обирати один з інструментів, які лежали на столі. Я зняла з гачка рушник: «Подарунок від “Гадраін’с вол”», — було написано на ньому. А ще на ньому було зображення центуріона і римського сенату. Це був мій улюблений. Я витерла ним обличчя, а потім кинула на підлогу кухні.

Я вирішила не заморочуватися з білизною, тому натягнула на себе перші-ліпші речі, які валялися на підлозі в спальні, — у них я була одягнена у вівторок увечері. Я запхала ноги в робочі туфлі на липучках і взяла стару шкіряну куртку, яка висіла в шафі в коридорі. Я зрозуміла, що не пам’ятаю, куди поділа нове пальто. Потрібно було знайти сумочку. Я пригадала, що тієї ночі взяла новеньку чорну сумочку з собою. У ній було місце лише для гаманця і ключів. Ключі лежали на поличці в коридорі, куди я завжди їх кладу. Сумочку я також знайшла в коридорі, я кинула її поряд зі своєю великою повсякденною сумкою. У гаманці не виявилося грошей — я не могла пригадати, як дісталася додому чи коли купила горілку, яку весь цей час пила, але припускаю, що це сталося дорогою з центру міста. На щастя, у гаманці все ще були мої кредитки. Квиток на концерт також був там. Я упустила його на підлогу.

Я спустилася в крамницю на розі. Надворі був прохолодний день, небо — попелясто-сірого кольору. Коли я увійшла в крамницю, за прилавком пролунав сигнал, і містер Дюван поглянув на мене. Здивований погляд, щелепа відвисла.

— Міс Оліфант? — промовив він. Його голос був тихим і настороженим.

— Три літри горілки «Глен’с», — промовила я. Мій голос звучав дивно — був хрипким і надтріснутим. Припускаю, якийсь час я не говорила, та й нудота мене не покидала.

Продавець поставив на прилавок одну пляшку, а потім завагався й промовив:

— Три, міс Оліфант? — перепитав він.

Я кивнула. Повільно він поставив ще дві пляшки на прилавок. Тепер вони стояли в ряд, ніби кеглі, які мені треба збити — випити.

— Іще щось? — запитав він.

Я замислилась про те, щоб купити хліба чи банку спагеті, але насправді мені не хотілося їсти. Я захитала головою і простягнула йому кредитку. Моя рука трусилася, і я спробувала взяти її під контроль, але марно. Я набрала пін-код і чекала, доки надрукується чек, — здається, минула ціла вічність.

На прилавку поряд з касою лежала купа вечірніх газет, я зрозуміла, що була п’ятниця. Містер Дюван прикріпив до стіни дзеркало, щоб бачити, що відбувається в найвіддаленіших куточках крамниці. У тому дзеркалі я помітила своє відображення. Моє обличчя було сірувато-білим, кольору личинки, а волосся скуйовдилося. Очі нагадували чорні, порожні западини і здавалися мертвими. На все це я дивилася геть байдуже. Не могло бути нічого менш важливого за мій зовнішній вигляд, абсолютно нічого. Містер Дюван передав мені пляшки в блакитному пластиковому пакеті. Цей запах, хімічний сморід полімерів, ще більше скручував мій шлунок.

— Бережіть себе, міс Оліфант, — сказав він, нахиляючи голову набік, без усмішки.

— Прощавайте, містере Дюван, — сказала я.

Дорога додому насправді забирала лише десять хвилин, але мені знадобилося півгодини — пляшки в сумці, важкість у ногах. Я не бачила жодної живої душі на вулиці, навіть кота чи сороки. Світло було тьмяним, забарвлюючи світ сірими й чорними кольорами, безрадісна відсутність кольору важким тягарем лягала на мої плечі. Я увійшла до квартири і зачинила ногою двері за собою, а тоді вилізла зі свого одягу, кидаючи його на підлогу в коридорі. Мимохідь я помітила, що від мене тхне — піт, блювота і солодкуватий металевий запах, що міг бути метаболізованим алкоголем. Я занесла синій пакет у спальню й одягнула лимонну нічну сорочку. Я залізла під ковдру і бездумно потягнулася до пляшки.

Я пила з цілеспрямованою, незламною рішучістю вбивці, але мої думки просто не могли, ніяк не хотіли тонути, ніби ті огидні, роздуті трупи, вони продовжували плавати на поверхні у всій своїй блідій, загазованій потворності. Звичайно, це був жах від власного самообману: він, я… про що я тільки думала? А гірше того, знано гірше, було те, що я відчувала сором. Я скрутилася калачиком, спробувавши зайняти якомога менше місця на ліжку. Мерзенно. Я сама себе надурила. Я безнадійна, як завжди казала мені матуся. Звук полинув у подушку, він нагадував скавчання тварини. Я не могла розплющити очі. Я не хотіла бачити навіть сантиметра власної шкіри.

Мені здавалося, я могла самотужки розв’язати цю проблему, так ніби все, що було зроблено за всі ці роки, можна було легко виправити. Я знала, що люди не повинні існувати так, як робила це я, — робота, горілка і сон у постійному незмінному циклі, у якому я оберталася навколо себе, у собі, на самоті й у тиші. Я йшла в нікуди. Якось я збагнула, що це неправильно. Я підняла голову досить високо, щоб побачити це і відчайдушно забажати змін, я буду хапатися за будь-яку соломинку, дозволяючи собі провалитися в сон і уявляючи якесь… майбутнє.

Я зіщулилась. Ні, це неправильно. Це означає збентеження, короткочасний сором. Моя душа прагнула очиститись, стати екзистенційно непорочною, як на початку людського