З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
Її офіс розташовувався на четвертому поверсі сучасної офісної будівлі в центрі міста. Ліфт нагадав мені про часи останньої «прекрасної епохи» — 80-ті роки ХХ століття. Сірі, каламутні пастелі, брудні пластикові, неприємні килими. А ще тхнуло так, ніби тут не прибирали з 80-х років. Я з самого початку не хотіла відвідувати ці зустрічі, а це місце знищувало будь-яке бажання, якщо це взагалі можливо. На жаль, оточення було занадто знайомим і по-своєму комфортним. За своє життя я подолала сотні коридорів установ з квітковими фризами та ліпниною на стелі.
Я постукала у двері — тонка фанера, сірий колір, таблички з ім’ям немає, — і Марія Темпл відчинила їх, запрошуючи мене всередину. Це сталося якось занадто швидко, ніби вона чекала відразу за ними. У крихітній кімнатці стояв один стілець зі столового гарнітуру та два офісні крісла (витерті начисто і дуже незручні), які розмістили напроти невеликого низького столика з коробкою невідомих хустинок «чоловічого розміру». Мене відразу ж охопило легке обурення. Чоловічі носи, за невеликим винятком, мають більш-менш такий розмір, як і жіночі. Хіба ні? Невже чоловікам дійсно потрібна хустинка більшого розміру, невже все це через XY-хромосому? Чому? Я зрозуміла, що насправді не хочу чути відповіді на це запитання.
У кімнаті не було вікон, а обрамлений плакат (ваза з трояндами, яку надрукувала на принтері духовно мертва людина) бентежив око ще дужче, ніж гола стіна.
— Мабуть, ви Елеанор? — запитала вона, усміхаючись.
— Міс Елеанор Оліфант, якщо бути точною, — промовила я, знімаючи куртку й не розуміючи, що мені з нею робити. Психотерапевт вказала на ряд гачків на дверях, я повісила куртку на найбільш віддалений гачок від плаща, який уже там висів.
Я сіла навпроти неї — крісло втомлено вивільнило сперте повітря з брудних подушок. Вона усміхнулася. Її зуби! О міс Темпл. Вона робила все залежне, але, припускаю, ніщо не могло змінити їх розмір. Ці зуби пасували б значно більшому ротові, можливо, навіть не людському. Я пригадала знімок у газеті «Телеграф», який опублікували кілька років тому, — мавпа з фотоапаратом, яка шкірилася до нього (робила «селфі»). Бідолашна жінка. Нікому не хочеться описувати чиїсь зуби прикметником «мавпячий».
— Я Марія Темпл, Елеанор… е-е-е, міс Оліфант, — виправилася вона, — приємно познайомитися.
Вона уважно поглянула на мене, що змусило мене випростатися в кріслі, адже я не хотіла показувати їй, що мені не зручно.
— Міс Оліфант, раніше вам надавали психологічні консультації? — запитала вона, дістаючи записник із сумки.
Я помітила, що до її сумочки прикріплено кілька аксесуарів, якісь брелоки, — рожева пухнаста мавпа, величезна металева літера М і, найбільш жахливий, крихітна червона туфелька з блискітками. Мені зустрічались подібні кадри. Марія Темпл була «цікавою».
— І так, і ні, — сказала я.
Вона запитально скинула брову, але я вирішила не пояснювати деталі. Між нами зависла тиша, у якій я чула дзеленчання ліфта, хоча не чула звуків присутності іншої людини.
Я почувалася так, ніби мене покинули на безлюдному острові.
— Ну добре, — життєрадісно промовила вона, занадто життєрадісно. — Мені здається, ми можемо починати. Перш за все я б хотіла вас запевнити, що все, що ми тут обговорюватимемо, залишиться в цих стінах. Я член усіх відповідних професійних спілок, і ми дотримуємося суворого кодексу поведінки. Тут ви завжди можете почуватися в безпеці і, прошу вас, можете ставити будь-які запитання в будь-який час, особливо якщо ви не розумієте, що ми робимо й навіщо.
Здавалося, вона чекає на якусь відповідь, але мені не було що їй відповісти. Тому я просто знизала плечима.
Вона сіла у своє крісло і почала зачитувати свої записи:
— Вас направив терапевт, і я бачу, що ви маєте депресію.
Я кивнула.
— Розкажіть мені трохи про те, як ви почувалися. — Її посмішка застигла.
— Я почувалася трохи засмученою.
Я поглянула на її туфлі, що нагадували взуття для гольфу, тільки без шипів на підошві. Вони були золотавого кольору. Неймовірно.
— Як давно ви почуваєтеся засмученою, Еле… міс Оліфант? — запитала вона і закусила своїми величезними зубами ковпачок від ручки. — Я хотіла запитати, ви не проти, щоб я називала вас Елеанор? Якщо ми звертатимемося одна до одної на ім’я, це допоможе говорити більш невимушено. То як, домовилися? — вона усміхнулася.
— Мені більше подобається, коли мене називають міс Оліфант, але добре, я не проти на ім’я, — люб’язно промовила я, хоча звертання «міс» мені подобалося більше.
Зрештою, я ж не знала її від народження. Вона не була моїм другом, це людина, якій платили за те, що вона зі мною говорить. Мені здається, що легка професійна відстань є цілком доречною, коли, приміром, незнайомець досліджує задню стінку вашого очного яблука на наявність пухлини або коли колупається у вашому зубі. Або копається у вашому мозку, витягуючи назовні ваші почуття та дозволяючи їм зависати в кімнаті у всій їх ганебній жахливості.
— Чудово, — життєрадісно мовила вона, і, можу сказати, вона зрозуміла, що зі мною не вийде «повеселитися». Ми б ніколи разом не пішли стрибати з мотузкою та не відвідали б вишукану вечірку. Які іще заняття можуть бути веселими? Співи. Забіги, влаштовані спонсорами. Магічні трюки. Гадки не маю. Особисто мені подобаються тварини, кросворди і (донедавна) горілка. Що може бути веселіше за це? Зовсім не заняття східними танцями в місцевому домі культурі. Не вихідні, проведені за детективами. Дівчачі справи. Ні.
— Є якісь особливі обставини, котрі змусили тебе звернутися по медичну допомогу? — запитала вона. — Нещасний випадок, взаємодія? Розповідати про свої почуття дуже непросто, але це чудово, що ти наважилася зробити такий важливий перший крок.
— Друг порадив мені звернутися до лікаря, — сказала я, тремтячи від задоволення, коли я промовила слово на літеру «д». — Реймонд, — уточнила я. Мені подобається вимовляти його ім’я, це ротове тремтіння на початку. У нього було гарне ім’я, хороше ім’я, і це принаймні здавалося справедливим. Він заслуговував на удачу — зрештою, зважаючи на його мізерні фізичні здібності, йому
