З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
Я знову і знову прокручувала в голові цю картинку, не забуваючи про другу річ, яку збагнула того вечора. Це сталося пізніше, коли я стояла вже значно далі від сцени, якраз посеред натовпу. Я пішла до бару, щоб взяти собі щось випити, а коли повернулася, з’ясувалося, що прохід до сцени зайняли інші люди. Я випила чергову чарку — уже шосту? Сьому? Не пам’ятаю. Він не міг бачити мого обличчя, бо я стояла задалеко, я про це подбала. Гурт припинив грати — у когось порвалася струна і її потрібно було замінити.
Він нахилився до мікрофона і скинув брову. Я бачила його ліниву, привабливу посмішку. Він дивився в темряву, але нічого там не бачив.
— І чим же нам зайнятися? Бо Девід до біса довго вовтузиться зі своїми струнами. — Він повернувся до похмурого чоловіка, який показав йому середній палець, не відволікаючись від своєї гітари. — Ну, тоді трохи вас розважу, леді! — сказав він, повернувся спиною до натовпу, розстебнув ремінь, зняв джинси і почав трусити своїм блідим білим задом.
Деякі люди в натовпі почали сміятися. Хтось почав викрикувати лайливі слова. Вокаліст відреагував непристойним жестом. З безкомпромісною ясністю я зрозуміла, що чоловік на сцені переді мною був, без сумніву, покидьком. Група почала грати чергову пісню, і всі почали стрибати, а я пішла до бару, замовити подвійну порцію горілки.
* * *
Пізніше я знову прокинулася. Але не розплющувала очей. Мене дещо цікавило. А що як, подумала я, що як справа була в мені? Я нічого не дала цьому світу, абсолютно нічого, і я нічого не взяла від нього. Коли я припиню нарешті своє існування, нікому до цього не буде діла.
Відсутність більшості людей у цьому світі залишає певну порожнечу в душах інших людей, хоча б у кількох. За мною ніхто б не тужив.
Коли я з’явилася в цьому світі, то нікого не обдарувала радістю від своєї присутності. Ніхто за мною не сумував, не хотів мене побачити чи почути мій голос. Я не жаліла себе, анітрохи. Це була лише суха констатація фактів.
Я чекала смерті все своє життя. Я не маю на увазі, що мені насправді хотілося померти, швидше мені не хотілося жити. Зараз щось змінилося, і я збагнула, що мені не потрібно чекати смерті. Я не хотіла цього робити. Я відкоркувала пляшку і зробила глибокий ковток.
«Бог любить трійцю» — так, здається, кажуть? Найкраще я приберегла на потім, це сталося наприкінці вечора. На той час моя увага трохи затуманилась — горілка, — і я спершу не повірила своїм очам. Я протерла очі й щосили їх розплющила, щоб пересвідчитись у тому, що мені не ввижається. Дим, сірий, туманний, смертельний дим, витікав з боків сцени та попереду. Приміщення почало заповнюватися ним. Чоловік поряд зі мною кахикнув — психосоматична реакція, оскільки сухий лід чи сценічний дим не викликали такої реакції. Я відчула, як він огортає мене, бачила, як освітлення й лазери проходять крізь нього. Я заплющила очі. У ту мить я ніби повернулася в минуле, у будинок, у кімнату нагорі. Пожежа. Я почула крики, але не могла сказати, чи це я кричала. Ритм великого барабана був таким швидким, як ритм мого серця, а малий барабан дріботів в унісон з моїм пульсом. Приміщення було заповнене димом, і я нічого не могла розгледіти. Крики, мої та її. Великий барабан, малий. Шум адреналіну у вухах, наростаючий темп, мене почало ще більше нудити, занадто сильно для мого маленького тіла, для будь-якого маленького тіла. Крики. Я почала пробиратися назовні, наштовхуючись на кожну перешкоду, спотикаючись, задихаючись, доки не опинилася надворі, доки не вийшла в чорну ніч. Я притулилася до стіни й, тяжко опустившись, розтягнулася на землі. Крики в моїй голові, тіло пульсувало. Мене знудило. Я була жива. Я була самотньою. У всьому Всесвіті не було жодної живої істоти, яка була б самотнішою за мене. Або ще страшнішою.
* * *
Я знову прокинулася. Я не засмикнула штори, тому в кімнату пробилося світло, місячне сяйво. Слово асоціюється з романтикою. Я взяла себе за руку, намагаючись уявити те, що могла б відчувати, якби мене тримав за руку хтось інший. Час від часу мені здавалося, що я можу померти від самотності. Іноді люди кажуть, що можна померти від нудьги, що вони вмирають — так хочуть чашку чаю, але для мене смерть від самотності не була перебільшенням. Коли я почуваюсь так, моя голова падає мені на груди, плечі опускаються, і я відчуваю біль, фізичний біль, від нестачі контакту з людиною — я справді відчуваю, що можу впасти на землю та померти, якщо хтось не триматиме мене, не торкатиметься мене. Я не маю на увазі коханця — це нещодавнє божевілля я відсунула на задній план, я вже давно відмовилася від усіх думок про те, що інша людина могла б любити мене таким чином, — мені не вистачало людини. Масаж голови в перукарнях, вакцинація проти грипу минулої зими — єдині миті, коли мене торкалися інші люди, за котрі я ж і сплатила, і вони майже завжди були в одноразових рукавичках. Я просто констатую факти.
Людям не подобаються подібні факти, але я нічого не можу з цим вдіяти. Якщо хтось запитає у вас, як справи, ви маєте сказати: «УСЕ ГАРАЗД». Ніхто не хоче чути, що минулої ночі ви так гірко плакали, що, виснажившись, заснули, а все тому, що не говорили з людиною два дні поспіль. «УСЕ ГАРАЗД» — ось що ви кажете.
Коли я прийшла до Боба, в офісі компанії працювала жінка старшого віку, яка за кілька місяців мала йти на пенсію. Вона завжди відпрошувалася, щоб доглядати за сестрою, у якої був рак яєчників. Ця жінка ніколи не згадувала рак, навіть це слово не вимовляла, і говорила про хворобу завуальованими фразами. Уже тоді я зрозуміла, що це був звичний підхід. Нині самотність — це новий різновид раку — ганебна, неприємна
