Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— A-а, моє шанування, містере Берден,— мовив він.— Кажуть, ви останнім часом дуже зайняті.

— Та ні, навпаки, тиняюсь без діла,— відказав я.— Оце й тепер проходив тут поблизу та й подумав: дай знічев’я зайду покажу вам одну річ, яку випадково дістав від приятеля.— І, витягти з конверта довгий аркуш паперу, підніс йому перед очі.— Ні-ні, не чіпайте, жижа,— застеріг я.

Він не став чіпати, а втупився в аркуш очима. Я бачив, як двічі сіпнувся його борлак, потім він вийняв з рота сигару (добрячу, не менш як двадцятип’ятицентову, судячи із запаху) і сказав:

— Липа.

— Підписи начебто справжні,— заперечив я,— та коли не вірите, подзвоніть котромусь із ваших добродіїв, чиї імена ви тут бачите, й запитайте його як чоловік чоловіка.

Він якусь мить зважував мою пропозицію, і борлак його знов сіпнувся, цього разу ще дужче, але він прийняв удар як солдат. Чи, може, справді думав, що то фальшивка. Потім сказав:

— Цей номер у вас не пройде,— і рушив до телефону. Чекаючи, поки його з’єднають, він позирнув на мене й сказав: — Може, сядете?

— Ні, дякую,— відказав я, бо прийшов не зі світським візитом.

Нарешті його з’єднали.

— Монті,— заговорив він у трубку,— мені тут показали заяву, де говориться, що нижчепідписані вважають звинувачення проти губернатора безпідставним і, всупереч тискові на них, голосуватимуть проти притягнення його до відповідальності. Отак дослівно сказано: «всупереч тискові». Під заявою стоїть і ваш підпис. То як це розуміти?

Запала довга мовчанка, потім містер Лоуден сказав:

— Бога ради, облиште мукати й заїкатися, кажіть, у чому річ!

Знов запала мовчанка, а тоді містер Лоуден закричав:

— Ви… ви…

Але йому забракло слів, і він швиргонув трубку й повернув до мене своє широке, ще зовсім недавно усміхнене обличчя. Він хапав повітря, але не озивався й звуком.

— Ну,— мовив я,— може, спитаєте ще в котрогось?

— Це шантаж,— сказав він дуже спокійно, але сипло, неначе мусив ощадити повітря. Тоді, нібито трохи віддихавшись, повторив: — Це шантаж… насильство. Це підкуп, атож, підкуп. Чуєте, ви залякали й підкупили тих людей, і я…

— Я не знаю, чому той чи той підписав цю заяву,— мовив я,— та коли те, що ви оце сказали, правда, мені спадає на думку така мораль: Макмерфі не слід було обирати законодавців, які піддаються на підкуп або заплямували себе чимось таким, що їх можна шантажувати.

— Макмерфі…— почав був він і глухо замовк, похиливши заквітчану статуру над телефонним столиком. Від містера Макмерфі він ще своє дістане, це напевне.

— Одна невеличка деталь,— сказав я.— Мабуть, і ви, і ті, хто підписав цей документ, матимете менше клопоту, якщо обвинувачення буде знято раніше, ніж дійде до голосування. Ви могли б подбати, аби з цим було покінчено до завтрашнього вечора. Цілком досить часу, щоб ужити всіх потрібних заходів і знайти найбільш пристойний вихід із становища. Звісно, з погляду політичного ефекту губернаторові було б вигідніше, якби справу поставили на голосування, але він воліє полегшити вам відступ, тим паче що все це й так уже викликало неабиякий неспокій у місті.

Та, як я зрозумів, він уже не звертав на мене й найменшої уваги. Отож я рушив до дверей, відчинив їх, а тоді обернувся.

— А зрештою,— мовив я,— губернаторові байдуже, в який спосіб ви залагодите цю справу.— Потім зачинив за собою двері й пішов до виходу з готелю.

Це було ввечері четвертого квітня. І коли наступного дня я дивився з високого вікна на величезні юрби, які затопили прилеглі вулиці та широкий лужок за статуями перед Капітолієм, я майже шкодував, що знаю все те. Бо якби не знав, то, може, стояв би тепер, чекаючи із завмиранням серця, як розгортатимуться події. Але я знав наперед, чим закінчиться п’єса. Це було щось ніби генеральна репетиція після того, як вистава зійшла зі сцени. А я стояв біля вікна й почував себе самим Господом Богом, що замислено спостерігає Історію.

Певно, то нудне діло для Бога — адже він знає наперед, чим усе скінчиться. А власне, знав це навіть тоді, коли ще не знав, що Історія взагалі буде. Та ця думка цілковито безглузда, бо передбачає існування Часу, а Бог — поза Часом, бо він є Повнота Буття, і Кінець у ньому — це завжди Початок. Про це можна прочитати в брошурках, які пише й роздає на вулицях гладкий неохайний старий чоловік у залізних окулярах, з усіяними лупою плечима, що був колись Ученим Прокурором і оженився ген в Арканзасі на дівчині із золотими косами та жагучими западинками на свіжих щоках. Але тоді я вважав ті його брошурки маячнею. Я вважав, що Бог не може бути Повнотою Буття. Бо Життя — це Рух.

(Я вживаю великі літери, як і той старий у своїх брошурках. Колись я сидів навпроти нього за столом, заваленим з одного боку брудним посудом, а з другого паперами та книжками, в кімнаті, вікно якої виходило на залізницю, і старий говорив, і я чув у його голосі ці великі літери. Він сказав тоді: «Бог — це Повнота Буття». А я: «Ти не з того кінця берешся. Бо Життя — це Рух. Бо…»

Бо Життя — це Рух до Знання. Якщо Бог — цілковиті Знання, то він — цілковита Нерухомість, Небуття, тобто Смерть. Отже, якщо є такий Бог Повноти Буття, то ми поклоняємося Смерті-Отцю. Отаке я сказав тому старому, що дивився на мене через стіл, завалений паперами та брудним посудом, кліпаючи очима в червоних склеротичних прожилках поверх залізних окулярів на кінчику носа. Він мотнув головою, і кілька крих лупи випало з його ріденького сивого волосся, що облямовувало череп, де в склубоченій, губчастій, просяклій кров’ю темряві з електричних імпульсів виникали слова. Він сказав тоді: «Я є Воскресіння і Життя». А я йому: «Ти не з того кінця берешся».

Бо Життя це вогонь, що біжить по гноту — чи, може, по бікфордовому шнуру до порохової бочки, що її ми називаємо Богом? — і гніт це те, чого ми не знаємо, наше невідання, а смужка попелу, що зберігає форму гнота, якщо її не розвіє поривом вітру,— це Історія, людське Знання, але вона мертва, і коли вогонь спалить весь гніт, тоді людське Знання зрівняється