Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Гей, хлопче,— гукнув його Хазяїн,— ти не бачив місіс Старк?

— Бачив, сеʼ.

— Де, хай тобі чорт? — гримнув Хазяїн.— Ти думаєш, я питаю, бо мені більш робити нічого?

— Ні, сеʼ, я такого не думаю, я…

— Де? — гарикнув Хазяїн так, що аж люстра задзвеніла.

Негрові на хвилю заціпило, потім губи на чорному обличчі заворушились. Спершу безгучно. Далі почувся звук.

— Нагорі… пішли нагору… мабуть, уже лягли… Вони…

Хазяїн подався нагору.

Повернувся він майже одразу і, ні слова не кажучи, пройшов повз мене до бібліотеки. Я поплентав за ним. Він гепнувся на велику шкіряну канапу, закинув на неї ноги й сказав:

— Зачини к бісу двері.

Я зачинив двері, а він одкинувся на подушки, вмостився під кутом градусів з тридцять і похмуро втупив очі в кісточки своїх пальців.

— Уже сьогодні начебто могла й почекати мене,— мовив він нарешті, й далі розглядаючи пальці. Потім звів очі на мене.— Лягла спати. Замкнулася й лягла. Каже, голова болить. Я йду, а там у кімнаті напроти спальні сидить Том, робить уроки. Тільки-но я до дверей, а він виходить і каже: «Вона просила, щоб її не турбували». Ніби я якийсь посильний. «Та я її не турбуватиму,— кажу йому,— хочу тільки розповісти, що сьогодні було». А він дивиться на мене й каже: «В неї болить голова, і вона просила не турбувати»…— Хазяїн начебто завагався, знов поглянув на свої кісточки, тоді на мене й додав, мовби виправдуючись: — Я ж справді думав тільки розповісти їй, чим усе воно скінчилося.

— Вона хотіла, щоб ти приніс у жертву Байрема,— сказав я.— То, може, хоче, щоб ти приніс у жертву й себе?

— Не знаю, якого біса вона хоче,— відказав він.— І якого біса всі вони хочуть. Хіба їх збагнеш? Та одне я збагнув добре: коли бодай наполовину робитимеш як вони хочуть, то кінець кінцем спатимеш на голій долівці. От тільки як би це їй сподобалось?

— Ну, по-моєму, Люсі цього не злякалася б.

— Люсі…— мовив він, і на його обличчі відбився подив, неначе я раптом перевів розмову на інше.

Тоді я згадав, що ім’я Люсі ще не називалося. Певна річ, говорив він про Люсі і знав це, і я також знав. Та тільки-но замість «вона» було сказано «Люсі», щось ураз ніби змінилось. Немовби вона сама зайшла до кімнати й подивилася на нас.

— Люсі…— повторив Хазяїн. А тоді: — Ну що ж, Люсі… Вона б не злякалася, спала б на голій долівці і їла б самі боби, але від того нічого в світі не змінилося б, ані на бісову йоту. А чи може Люсі це зрозуміти? Ні, Люсі не може.— Тепер він вимовляв ім’я дружини з видимою втіхою, так, ніби кажучи «Люсі» замість «вона», маючи змогу це казати, він доводив щось — чи то про неї, чи то про себе, чи то про щось іще.— Люсі…— провадив він.— Вона таки спала б на голій долівці. Атож, вона б залюбки привчила до цього й Тома, якби її воля. Так його виховала б, що шмаркаті шестилітки стріляли б у нього з пукавок і не тікали. Він добрий, міцний хлопець, чудово грає у футбол і, коли піде до коледжу, напевне, буде в збірній, а вона хоче занапастити його. Зробити з нього слинька. Досить мені слово хлопцеві сказати, як її обличчя враз крижаніє. Сьогодні ввечері я подзвонив сюди, щоб Том приїхав подивився на оте збіговисько. Хотів прислати по нього Ласуна, бо сам не мав і хвилини вільної. То що, пустила вона його? Де там. Сказала, хай сидить удома і вчиться. Вчиться…— повторив він і, помовчавши, додав: — А насправді не хотіла, щоб він усе те бачив. Мене перед натовпом.

— Не бери до серця,— сказав я.— Усі жінки пестять своїх дітей. До того ж і сам ти вибився нагору завдяки книжкам.

— Том здібний хлопець, досить здібний і без тих пестощів,— мовив він.— У школі в нього оцінки добрі, і, бачить бог, попуску я йому не даю. Звісно ж, я хочу, щоб він учився. І попуску йому не буде, але чого я не розумію, то це…

У холі почувся якийсь шум, голоси, потім стукіт у двері.

— Глянь, хто там,— сказав Хазяїн.

Я відчинив двері, і до бібліотеки вдерлися знайомі обличчя, вже трохи розпашілі, на чолі з Малюком Даффі. Хекаючи, штовхаючись і пирскаючи сміхом, вони оточили Хазяїна.

— Ну, ми ж їх і вмили!

— Вмили так, що ну!

— І не кажи, дали їм прикурити!

— Тепер не скоро очухаються!

Тим часом Хазяїн півлежав, одкинувшись на шкіряні подушки під кутом тридцять градусів, з ногами на канапі, а очі його під приспущеними повіками перебігали від обличчя до обличчя, і здавалося, ніби він підглядає крізь вічко в дверях. Він ще й слова не промовив.

— Шампанське!— вигукував один з «хлопців».— Справжнє шампанське! Цілий ящик, щонайкраще, французьке. Із самої Франції. Воно в кухні, Самбо поставив на лід. Хазяїне, треба відсвяткувати!

Хазяїн не озивався.

— Відсвяткувати, свято ж у нас, Хазяїне, хіба ж ви не відсвяткуєте…

— Даффі,— неголосно мовив Хазяїн,— якщо ти не дуже п’яний, то зрозумієш, що я не хочу тут цього балагана. Забирай свою братію на той кінець будинку, і щоб я вас більш не бачив.— Він зробив паузу, знов перебіг очима по обличчях навколо й спинив їх на Даффі.— Як ти гадаєш, дійшло до тебе?

До Малюка Даффі дійшло. Але дійшло й до інших, і мені здалося, що між братією виникло таке собі змагання — хто перший опиниться за дверима.

Хвилини зо дві Хазяїн роздивлявся гарну обшивку зачинених дверей. Тоді промовив:

— Ти знаєш, що сказав Лінкольн?

— Що? — спитав я.

— Він сказав: дім, що поділився в самому собі, не стоятиме. Та він помилився.

— Он як?

— Так,— підтвердив Хазяїн.— Ось у нашому уряді половина — раби, а друга — сучі сини, і він стоїть.

— А хто є хто? — спитав я.

— Раби — в законодавчих зборах, а сучі сини — тут,— відказав Хазяїн. А тоді додав:— Та часом вони бувають і тим, і тим.

Одначе Люсі Старк не покинула Хазяїна й після того, як минулася та історія з його звинуваченням. Не покинула й після нових виборів, у