Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Сейді рвучко підвела голову.

— Що ви розумієте? Що ви, в біса, розумієте? — вигукнула вона й, учепившись в мій піджак, труснула мене.

— А коли вже так допекло,— сказав я,— то пошліть його…

— Пошліть! Пошліть! Та я спершу вб’ю його! — крикнула вона, люто блимнувши на мене почервонілими очима.— Послати, кажете? А я вам ось що скажу,— і знов труснула мене,— хай він і побіжить за якоюсь там сучкою, але однаково вернеться. Неодмінно вернеться, чуєте? Неодмінно. Бо без мене він не обійдеться. І він це знає. Без тих сучок він може обійтись, а без мене — ні. Без Сейді Берк йому не обійтися, він це добре знає.— І вона рвучко підвела до мене своє обличчя — так, наче я мав хтозна-як пишатися, що мені випала честь поглянути на нього.— Він завжди вертатиметься,— запевнила вона похмуро.

І вона казала правду. Він завжди повертався. У світі було повно сучок на ковзанах, навіть якщо декотрі з них були й без ковзанів. Декотрі танцювали в спідничках з пальмового листя, декотрі клацали на друкарській машинці, декотрі приймали капелюхи в гардеробі, декотрі були депутатськими дружинами,— але він завжди повертався.

Хоча й не завжди його зустрічали з розкритими обіймами та лагідною усмішкою. Іноді — холодною, як полярна ніч, мовчанкою. Іноді — таким вибухом, що шаленіли всі сейсмографи на континенті. Іноді — єдиним влучно дібраним епітетом. Як, наприклад, того разу, коли ми з Хазяїном їздили в невеличку подорож на північ штату. Повернувшись, ми зайшли в Капітолій, і там, у пишному вестибюлі, під великим бронзовим склепінням, побачили Сейді. Ми рушили до неї. Вона почекала, поки ми підійдемо, а тоді без будь-яких передмов дуже просто сказала:

— Клятий бахур.

— Отакої, Сейді,— мовив Хазяїн і всміхнувся своєю усмішкою симпатичного хлопчика-пустуна,— треба ж спершу розібратись.

— У тебе гудзики на штанах самі розстібаються, бахуряко,— так само просто додала вона й пішла геть.

— Отакої,— скрушно мовив до мене Хазяїн.— Я ж цього разу ані-ні, а ти бачиш, який поворот.

Чи знала щось Люсі Старк? Не знаю. Судячи з усього, нічого не знала. І навіть коли сказала Хазяїнові, що збирається покинути його, то нібито тільки через те, що він не віддав на розправу Байрема Б. Уайта.

Одначе вона не покинула його й тоді.

Не покинула, бо була надто благородна, чи надто великодушна, чи надто ще яка, щоб завдати йому удару, коли він, на її думку, і так падав. Чи принаймні хитався. Вона не дозволила б собі й пальцем наважити на ту шальку терезів, де лежало щось ніби акуратний пакунок лиха з плямами крові, яка просочувалася крізь цупкий папір. Бо звинувачення проти Байрема Б. Уайта відійшло тепер на задній план. Із пляшки випустили справжнього джина — звинувачення проти Віллі Старка.

Не знаю, чи так вони все те планували. Чи змушені були виступити дочасно, коли вирішили, що Хазяїн надто розходився і що то єдина нагода відбити його натиск. А може, уявили собі, ніби сам господь бог віддав ворога їм до рук і тепер вони напевне доб’ються, щоб суд визнав його винним у спробах підкупу, примусу й шантажу депутатів-законодавців, а на додачу й в інших, дрібніших злочинствах та безчинствах. Можливо, вже й мали напохваті героїв, готових посвідчити під присягою, що на них було вчинено тиск. Ті свідки й справді мали бути людьми героїчними (або ж звабленими добрячою мздою), бо ніхто при повному розумі, зважаючи на попередні Хазяїнові діла, не повірив би, що він так легко піддасться. Та, як видно, вони вважали, що знайшли — чи купили — таких героїв.

Так чи так, а вони зробили спробу, і на якийсь час життя наше перетворилось на суцільну карколомну гонитву. Я дуже сумніваюся, щоб за два тижні Хазяїн хоч раз ліг спати. Тобто ліг у ліжко. Він, звісно, уривав якусь часинку сну на задньому сидінні автомобіля, що з ревом мчав нічними дорогами, або в кріслі, поки хтось один вийшов за двері, а другий ще не зайшов. Він ганяв по штату зі швидкістю вісімдесят миль на годину, під безугавні пронизливі сигнали клаксона,— від містечка до містечка, від селища до селища, виступаючи по п’ять, шість, вісім разів на день. На поміст виходив якось ліниво, перевальцем, наче мав у запасі цілу вічність і міг розпоряджатися нею як хотів. Отож і починав дуже спокійно:

— Люди добрі, там у нас в місті заварюється невеличка сварка. Між мною і отим гієноголовим, собачомордим, вислопузим вовчим поріддям, що попролазило до законодавчих зборів. Знаєте, про кого я кажу? То от, я так довго дивився на них та на їхніх родичів, що надумав оце трохи проїхатись і побачити звичайні людські обличчя, поки не забув, які вони на вигляд. Ну що ж, ви тут усі люди як люди. Більш або менш. І начебто люди не дурні. Всупереч тому, що вони кажуть про вас там у законодавчих зборах, отримуючи за свої балачки по п’ять доларів на день з ваших же таки, взятих на податки грошей. Вони кажуть, що вам бракує клепок і що ви думали не головою, а гузном, коли віддавали свої голоси за те, щоб я став губернатором цього штату. Може, вам і справді бракує клепок. Мене про це не питайте, я особа зацікавлена. Але…— Тепер він уже не стояв у лінивій позі, ледь нахиливши голову набік і трохи примруживши повіки, мовби недбало прикидав подумки, чого варті люди перед ним; він раптом рвучко нахиляв свою масивну голову вперед, і його червоні від недосипання очі враз викочувались.— Але сам я про щось вас запитаю. І хочу почути вашу відповідь. Хочу, щоб ви відповіли мені щиро, як перед богом, під його грізною рукою. Скажіть мені: чи я не виправдав ваших сподівань? Не виправдав? — І в ту ж мить, поки запитання ще бриніло в повітрі, вік швидко подавався до слухачів, викидав угору праву руку й казав: — Стривайте! Не відповідайте, поки не зазирнете собі в душу й не побачите правди. Бо правда тільки там. Не в книжках. Не в юридичних підручниках. І взагалі не на папері. Вона у ваших душах.— Він робив довгу паузу й поволі обводив поглядом ту масу облич. А тоді: — Відповідайте!

Я чекав реву. Цього хоч-не-хоч, а чекаєш. Я знав, що