Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Слухайте,— і вона знов труснула мене,— хто зробив з цього сучого сина те, чим він став тепер? Хто зробив його губернатором? Хто підібрав його, коли він був Йолопом номер один, і витяг його нагору? Хто підказував йому хід за ходом, щоб він не програв?

— Певно, я маю сказати, що це робили ви.

— І це правда,— мовила вона.— А цей двоєдушний сучий син, цей…

— Ні,— заперечив я, намагаючись вивільнити вилоги свого піджака,— двоєдушний він щодо Люсі, а щодо вас потрібна якась інша арифметика. От тільки не знаю, що робити в такому випадку — множити чи ділити.

— Люсі! — вигукнула вона, зневажливо скривившись.— Люсі дурепа. Коли б він вчинив так, як вона хотіла, то сидів би тепер у своєму Мейсон-Сіті й годував помиями свиней, і він це знає. Він знає, що вона з нього зробила б. Якби він її послухався. Вона мала нагоду, вона…

Сейді замовкла тільки тому, що їй забракло повітря, але я знав, які слова палять їй мозок, поки вона важко й жадібно хапає ротом повітря.

— Я бачу, по-вашому, Люсі сходить зі сцени,— зауважив я.

— Люсі…— мовила вона і спинилась, одначе тон її сказав усе, що вона мала сказати про Люсі, яка була провінційною дівчиною, закінчила поганенький баптистський коледж, де свято вірили в бога, навчала нечесаних шмаркачів у школі Мейсонської округи, вийшла заміж за Віллі Старка, народила йому сина і пропустила свою нагоду.

Помовчавши, Сейді додала, несподівано спокійно, похмурим рішучим тоном:

— Дайте йому час, і він пошле її к бісу, цей сучий син.

— Ну що ж, вам видніше,— сказав я, просто тому, що не міг спростувати цієї логіки, але не встиг і доказати, як Сейді вліпила мені ляпаса. Чого й слід сподіватися, коли лізеш у чужі справи, чи то громадські, чи то особисті.

— Не на того кидаєтесь,— мовив я, мацаючи пальцем щоку і відступаючи на крок від її жару, бо вона ось-ось могла спалахнути справжнім полум’ям.— Не я герой цієї п’єси.

Та вона так і не спалахнула, і весь той жар раптом згас. Вона мовби геть заціпеніла в своєму бахматому костюмі. Я побачив, як у внутрішніх кутиках її очей набігають дві сльози, дуже повільно, помалу набрякаючи, а тоді обидві водночас, із синхронністю крихітних механічних іграшок, сповзають униз обабіч її рябуватого носа й так само водночас розпливаються по масній темній плямі губної помади. Побачив, як вистромився кінчик язика і обережно торкнувся верхньої губи, немов знімаючи пробу з солі.

Вона й далі дивилася просто мені в очі, так ніби той пильний погляд мав добачити в них відповідь на якесь запитання.

Потім вона пройшла повз мене до стіни, де висіло дзеркало, наблизила до нього обличчя й стала роздивлятись на себе, злегка повертаючи голову то в один, то в другий бік. Відображення в дзеркалі я не бачив, тільки її потилицю.

— Яка вона була? — запитала Сейді, холодно й незворушно.

— Хто? — здивувався я, цілком щиро.

— Ну та, в Чікаго,— сказала вона.

— Звичайнісінька шльондра,— відповів я.— На голові фальшиві шведські коси, на ногах ковзани, а посередині практично нічого.

— Вона була гарненька? — запитав холодний, незворушний голос.

— Де в біса,— відказав я.— Якщо я завтра зустріну її на вулиці, то й не впізнаю.

— Вона була гарненька? — не вгавав голос.

— А я знаю? — вигукнув я, знову починаючи дратуватись.— Там, де вона заробляє собі на прожиток, дивляться не на обличчя.

— Вона була гарненька?

— Та забудьте ви про неї, бога ради,— сказав я.

Сейді повернулась і рушила до мене, тримаючи руки десь на рівні підборіддя, стуливши й трохи зігнувши пальці, але не торкаючись обличчя. Підступила майже впритул і спинилася.

— Забути? — перепитала вона, ніби тільки-но почула мої слова. А тоді ледь підвела руки, торкнулася подзьобаної гіпсової маски й легенько, обережно помацала пальцями нерівну поверхню, немов там напухло й боліло.— Дивіться,— звеліла вона, підставивши обличчя мені перед очі.— Дивіться! — повторила із злістю і вп’ялася нігтями в щоки. Бо то була жива плоть, а ніякий не гіпс.— Атож, дивіться,— провадила Сейді.— Ми валялися в нашій забутій богом халупі… обоє, мій брат і я, ще зовсім малі, хворі на віспу… а батько був п’яниця, вічно пропадав у салуні, плакав, вижебрував у людей дрібняки й пив, і плакав, і розповідав усім, які хворі його діточки, його любі малі ангелятка… той нікчема, п’яничка, добросердий і тонкосльозий ірландець безжально лупцював нас… а тоді брат помер, хоч йому годилося б вижити… воно б йому не вадило, чоловікам це не вадить… а я не померла, оклигала, і батько… він дивився на мене, потім хапав і починав обціловувати мені обличчя, всі ці кляті дірки, і пускав слину, і плакав, і смердів перегаром… а то, бувало, дивиться, дивиться та як крикне: «Тьху, чорт!» — і лясь мене по обличчю… але то було все одно… все одно, бо померла не я… я не померла… я…

Усе це говорилося задихано, на одній ноті, і раптом урвалось. Сейді простягла руки, схопила мене за піджак і припала головою до моїх грудей. І я стояв, обнявши її правою рукою за плечі, й поплескував — поплескував і поводив долонею, неначе гладив,— по спині, що здригалась, як я зрозумів, від безгучних ридань.

Потім, не підводячи голови, вона проказала:

— І нічого з цим не вдієш… так воно було досі, так уже й буде… завжди…

Воно, подумав я і вирішив, що Сейді каже про своє обличчя.

Та вона казала не про обличчя, бо то було ще не все.

— …завжди… то цілують і пускають слину, то б’ють по пиці… хоч ти що для них роби, хоч як розпинайся, щоб зробити з них щось… витягай їх з багна, виводь у люди… а тобі при першій же нагоді — лясь по пиці… бо ти побита віспою… побачать якусь там голу сучку на ковзанах — і лясь тебе по пиці… а то ще й плюнуть межи очі…

Я й далі поплескував і поводив-гладив долонею, бо нічого іншого мені не лишалося.

— …отак воно й буде завжди… якась там сучка на ковзанах… якась…

— Слухайте,— мовив я, не припиняючи свого поплескування,—