Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Отож Джек Берден і далі жив собі в тій занедбаній квартирі разом з двома іншими випускниками, бо хоч працьовитого невдаху й погнали з роботи, проте з квартири він не вибрався. Він просто не став ні за що платити, одначе мешкав там і далі. Позичав гроші на сигарети. Похмуро їв те, що приносили й готували двоє інших. Тепер він цілий день лежав на дивані, бо його працьовитість більш не мала сенсу, віднині й довіку. Якось серед ночі Джек Берден прокинувся, і йому здалося, ніби у вітальні, де на відкидному ліжку спав працьовитий невдаха, чути приглушені ридання. А потім одного дня працьовитий зник. Вони так і не дізналися, куди він подівся, й більш ніколи про нього не чули.
Та перед тим, як це сталося, у їхній квартирі панував дух братерства та взаєморозуміння. Їх єднало те, що всі троє від чогось ховалися. Товариші Джека Бердена ховалися від майбутнього, від того дня, коли мали здобути свої ступені й залишити університет. А Джек Берден ховався від сьогодення. Ті двоє шукали пристановища в сьогоденні. Джек Берден шукав його в минулому. Ті двоє сиділи у вітальні — сперечалися, пили, грали в карти, читали,— а Джек Берден більшість часу незмінно просиджував у спальні за невеликим сосновим столом, розіклавши перед собою нотатки, папери, книжки, і майже не чув голосів у вітальні. Іноді він міг вийти — випити, зіграти партію в карти, посперечатися, чи що там іще робили товариші,— але по-справжньому важило для нього тільки те, що було на сосновому столі в спальні.
Що ж було на тому столі?
Велика пачка листів; вісім пошарпаних конторських книг у чорних оправах, зв’язаних вицвілою червоною тасьмою; наклеєна на картон фотографія п’ять на вісім дюймів, із засохлими патьоками води внизу; та ще проста чоловіча золота обручка з вигравіюваним написом, надіта на шнурок. Минуле. Чи, власне, та частина минулого, що звалася колись Кассом Мастерном.
Касс Мастерн був одним з двох дядьків Елліса Бердена, Ученого Прокурора, братом його матері Лавінії Мастерн. Другого дядька звали Гілберт Мастерн, він помер 1914 року, в дев’яносто чотири чи дев’яносто п’ять літ, багатієм, залізничним магнатом, членом кількох рад директорів, і залишив ту пачку листів, чорні конторські книги, фотографію та купу грошей своєму онукові (і ані пенса Джекові Бердену). Років через десять той спадкоємець Гілберта Мастерна, згадавши, що Джек Берден, з яким він не був особисто знайомий, вчиться на історичному факультеті чи щось там таке, послав йому ті листи, конторські книги та фотографію із запитанням, чи вважає він, Джек Берден, що надіслані речі мають якусь «матеріальну цінність», бо він, спадкоємець, чув, ніби бібліотеки іноді платять «чималі гроші за давні папери, реліквії та пам’ятки з часів до громадянської війни». Джек Берден відписав йому, що оскільки Касс Мастерн не відіграв помітної ролі в історії і не є визначною особою, то навряд чи якась бібліотека заплатить за ці матеріали бодай кілька доларів,— і далі запитував, що йому робити з одержаним пакунком. На це спадкоємець відповів, що в такому разі Джек Берден може залишити ті речі собі — «на спомин».
Отак Джек Берден познайомився з Кассом Мастерном, що помер 1864 року у військовому госпіталі в Атланті й раніше був для нього тільки давно чутим, але забутим ім’ям, а тепер дивився з тієї більш як півстолітньої фотографії широко розставленими глибокими темними очима, які палали, мов живі, з-під бруду й пороху, залишених часом. Ті очі — очі Касса Мастерна — палали на довгастому худому обличчі, але обличчі молодому, з пухкими губами та ріденькою кучерявою чорною борідкою. І пухкі губи зовсім не пасували до худого обличчя та палючих очей.
Молодик на фотографії, знятий стоячи, на півзросту, був у просторому бахматому сюртуку з надто широким коміром і закороткими рукавами, з яких стирчали широкі зап’ястки та жилаві руки, складені на животі. Густе темне волосся, зачесане назад з високого чола й підстрижене в кружок відповідно до моди того часу, місця й стану, майже торкалося коміра його грубого заношеного сюртука, що був мундиром піхотинця армії Конфедерації30.
Усе на тій фотографії так контрастувало з палючими темними очима, що здавалося випадковим. Одначе мундир не був випадковістю. Його носили зумисне, з душевним болем, з гордістю й самоприниженням, із свідомістю того, що в ньому судилося лягти в домовину. Але смерть буде не така скора й легка. Помирати доведеться повільно й тяжко, в смердючому атлантському госпіталі. Останній лист у пачці був написаний іншою рукою, не Касса Мастерна. Той прощальний лист до свого брата, Гілберта Мастерна, він продиктував, лежачи в госпіталі із загноєною раною. І листа, і останню з конторських книг, у яких Касс Мастерн вів щоденник, надіслали додому, в штат Міссісіпі, а сам він похований десь в Атланті — де саме, ніхто не знає.
Якоюсь мірою справедливо, що Касс Мастерн у своєму сірому, зашкарублому від поту мундирі, шорсткому, наче волосяниця, якою той мундир для нього й був,— і водночас символом недоданої слави,— мав повернутися до Джорджії, щоб повільно згнити там живцем. Адже й народився він у Джорджії,— і він, і Гілберт Мастерн, і Лавінія Мастерн,— серед червонястих пагорбів недалеко від кордону з Теннесі.
«Я народився,— говорилося на першій сторінці першої книги його записок,— у рубленій хатині на півночі Джорджії, в злиденних обставинах, і коли в пізніші роки спав на м’якому і їв на сріблі, то хай господь не дасть згаснути в моїй душі пам’яті про холоднечу та грубу їжу. Бо всі ми приходимо в цей світ голі, а досягши добробуту, пориваємося до зла, мов іскри до неба». Ці рядки були написані в Трансільванському університеті штату Кентуккі, коли Касс, після того що він називав «потьмаренням і бідою», віднайшов богоданий спокій. Власне, записки й починалися з оповіді про ті «потьмарення й біду» — справжню біду, з мертвим чоловіком, і живою жінкою, і довгими подряпинами від нігтів на худих щоках Касса Мастерна.
«Я
