Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Хазяїн і сам зрідка, про людське око, навідувався на ту птахоферму. Двічі або тричі газети — певна річ, урядові газети — вміщували фотографії, де його було знято з дружиною та сином у пташнику й перед інкубатором. Адже кури нікому не вадили. Вони створювали теплу, домашню обстановку. Викликали довіру.
Розділ четвертий
Та я повинен розповісти і про свою першу мандрівку до чарівного світу минувшини. Хоч вона й не має прямого відношення до історії Віллі Старка, зате безпосередньо стосується Джека Бердена, а історія Віллі Старка й історія Джека Бердена — це в певному розумінні одна історія.
Колись давно Джек Берден закінчив університет у своєму рідному штаті й працював над дисертацією з американської історії. Той колишній Джек Берден (чиїм юридичним, біологічним, а можливо, й духовним наступником є Джек Берден нинішній, цебто я) мешкав у дуже занедбаній квартирі з двома іншими випускниками — працьовитим, дурним і питущим невдахою та ледачим, розумним і питущим щасливцем. Власне, питущими вони бували якийсь час після першого числа кожного місяця, коли отримували від університету жалюгідну платню за свою жалюгідну роботу асистентів. Працьовитість і неталан одного дорівнювали лінощам і талану другого, і в підсумку обидва вони зводились до одного знаменника й пили все, що могли роздобути,— тоді, коли могли щось роздобути. Пили, бо не мали найменшого інтересу до того, що робили, і найменших сподівань на майбутнє. Вони й думати не хотіли про те, щоб трошки піднатужитись і прискорити здобуття наукових ступенів, бо це означало б попрощатися з університетом (а отже, з пиятиками по перших числах, базіканням про «працю» та «ідеї» в хмарах тютюнового диму з дівулями, що похитувалися й безсоромно хихотіли на темних сходах їхньої квартири) і піти викладачами в педагогічне училище в якомусь пропеченому сонцем містечку чи в провінційний неповний коледж, багатий на віру в бога й бідний на гроші, спізнати на власній шкурі, що таке нудна осоружна праця, моральне болото, всюдисущі цікаві очі, повільне прив’ядання зеленого пагінця мрії, що, наче якась рослинка на вікні в каліки, виткнувся із шийки пляшки. Тільки в пляшці тій була не вода. В ній була рідина, що скидалася на воду, але смерділа гасом, а на смак відгонила карболкою,— кукурудзяна сивуха.
Джек Берден мешкав разом з ними в дуже занедбаній квартирі, де в раковині та на столі громадився немитий посуд, тхнуло застояним тютюновим димом, а по кутках валялися брудні сорочки й спідня білизна. Та йому навіть подобалося жити в тому брудному кублі, безбоязно упускати на підлогу недоїдену грінку з маслом, що так і лежатиме, аж поки чийсь підбор випадково втопче її в заяложений килим; або, сидячи в гарячій ванні, споглядати гладкого таргана на потрісканому лінолеумі підлоги. Одного разу він привів туди на чай свою матір, і вона сиділа на краєчку продавленого крісла, тримаючи в руці щербату чашку, й провадила розмову з удавано-невимушеним чарівливим виразом обличчя, що його явно зберігала ціною неабиякого зусилля волі. Вона бачила таргана, що зухвало виповз із дверей кухні. Бачила, як один із товаришів Джека Бердена роздушив на вінцях цукерниці мураша й нігтем збив з пальця його останки. Та й сам ніготь був не дуже чистий. Одначе вона й бровою не повела, і її напружене обличчя й далі випромінювало чарівливість. Щодо цього він мусив віддати їй належне.
Але потім, уже коли він ішов з матір’ю вулицею, вона спитала.
— Чому ти так живеш?
— Мабуть, я створений для такого життя,— відказав Джек.
— З отими людьми…— мовила мати.
— Нормальні люди,— сказав він і зразу ж подумав, чи справді вони нормальні й чи нормальний він сам.
Мати хвилинку помовчала, дзвінко й весело цокаючи підборами по тротуару, рівно тримаючи тендітні плечі й виставляючи всім на огляд своє освітлене надвечірнім квітневим сонцем незаймано-невинне обличчя з блакитними очима та жагучими западинками на щоках, наче то був дорогоцінний дарунок, на який і глянути — велике щастя.
Потім, ідучи отак поряд із Джеком, вона замислено промовила:
— А той чорнявий… Якби його помити й причепурити, він був би непоганий із себе.
— Так вважає й багато інших жінок,— озвався Джек Берден і раптом відчув нудотну огиду до чорнявого — того, що роздушив на цукерниці мураша й мав брудні нігті. Але він не міг замовкнути, щось підбурювало його.— Атож, і більшості з них байдуже, що він немитий. Вони ладні взяти його такого, який є. Він у нас найперший коханець. Це ж він так протовк отой наш диван.
— Не будь вульгарним,— сказала мати, бо дуже не любила в розмовах того, що називають вульгарністю.
— Та це ж правда,— заперечив він.
Вона нічого не відповіла, і підбори її й далі весело цокотіли. Потім заговорила знову:
— Якби він викинув той жахливий костюм і одягся пристойно…
— Еге ж,— мовив Джек Берден.— На свої сімдесят п’ять доларів на місяць.
Тепер мати подивилась і на його костюм.
— Твій теж не кращий,— сказала вона.
— Справді? — спитав Джек Берден.
— Я пришлю тобі грошей, купиш собі пристойнішу одежу,— сказала вона.
Через кілька днів надійшов чек і записка, де говорилося, щоб він придбав «два пристойні костюми і до костюмів». Чек
