Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Ото буде розкіш,— докинув я.

— Я це зроблю,— запевнив Хазяїн.— Ось ти мені не віриш, а я зроблю.

— Я вірю кожному твоєму слову,— сказав я.

Мені страшенно хотілося спати. Я стояв, хитаючись на п’ятах, і крізь туман, що застилав мені очі, бачив, як він без упину никає сюди-туди по кімнаті й мотає своєю великою головою із звислим на очі чубом.

Тоді мені здавалося дивним, чому Люсі Старк не спакувала своїх речей ще раніше. Я не розумів, як це вона може не знати про те, що вже навряд чи було для когось таємницею. Відколи все воно почалося, я й досі не знаю. Та коли я вперше з цим зіткнувся, воно вже розкручувалось на повну котушку. Десь місяців через шість-вісім після того, як Віллі став губернатором, він поїхав до Чікаго в деяких дрібних приватних справах і взяв із собою мене. З містом нас знайомив такий собі Джош Конклін, чоловік, що добре знав своє діло,— огрядний здоровань з дочасно посивілою чуприною, червоним обличчям та волохатими чорними бровами, одягнений у фрак, що сидів на ньому, як корсет, власник химерного помешкання, схожого на кінодекорацію, та грубезного, з дюйм завтовшки, записника. Він був не справжньою коштовністю, а підробкою, але підробкою, безумовно, майстерною, з тих, що часто бувають кращі, ніж справжні речі, бо справжню річ видно й без діла, а підробка не може дозволити собі перепочинку й мусить весь час доводити, що вона хоч на йоту справжніша за справжню річ, навіть коли не йдеться про гроші. Він повів нас до нічного клубу, де просто на підлозі розгорнули рулон їй-же-богу-справжнього льоду, куди на справжніх ковзанах випурхнула зграйка «північних німф» у срібних ліфчиках та срібних стрічках над і під стегнами і закружляла, і завихрилася, і загойдалася, і задригала ногами під музику в кустарних спалахах північного сяйва — тільки зблискували в голубуватих відсвітах ковзани, й зблискували білі коліна, й звивалися білі руки, й двигтіли на оголених спинах у бездоганно узгодженому русі довгасті пругкі горбочки м’язів обабіч хребта, й стрясалось у такт музики те, що було під срібними ліфчиками, й пливли, маяли, тріпотіли в повітрі цнотливі розпущені довгі срібні шведські коси.

Хлопцеві з Мейсон-Сіті, що в житті не бачив іншого льоду, окрім крижаної кірки на кориті в стайні, аж дух забило. «А чорт»,— мовив хлопець із Мейсон-Сіті, анітрохи не соромлячись свого захвату. Потім знов: «А чорт».

І весь час судомно ковтав, ніби в горлі у нього застряг шматок сухого кукурудзяного коржа.

Коли вистава закінчилася, Джош Конклін чемно спитав:

— Ну, як вам сподобалося, губернаторе?

— Що ж, кататися вони вміють,— відповів губернатор.

Потім одна з німф зі шведськими косами вийшла з прибиральні, вже без ковзанів, у сріблястій накидці на голих плечах, і підсіла до нашого столика. Виявилося, що вона подружка Джоша Конкліна, і таку подружку приємно було б мати, навіть якби її коси походили не зі Швеції, а з аптеки. Вона мала в трупі ще одну подружку, отож пішла привела її, і та подружка дуже швидко заприятелювала з губернатором, після чого він аж до кінця нашого перебування в Чікаго практично випав з мого поля зору, за винятком щовечірніх годин з танцями на льоду. Тоді він сидів поруч мене, дивлячись на ту круговерть і силкуючись проковтнути шматок сухого кукурудзяного коржа, що застряг у нього в горлі. А коли закінчувався останній номер, казав мені: «На добраніч, Джеку»,— і разом з подружкою подружки Джоша Конкліна зникав у ночі.

Люсі, здається, так і не дізналася про ті танці, а от Сейді дізналася. Бо Сейді мала свої джерела інформації, неприступні для жінок, що сидять удома. І коли ми з Хазяїном повернулися і «північні німфи» стали тільки любим спогадом, м’якою солодкою плямкою на серці, ніби прим’ятинка на боці стиглої дині, не хто інша як Сейді вивергла із себе всі сім кіл ірландського пекла. Того ранку, коли ми з Хазяїном приїхали з Чікаго, я стояв у його приймальні і теревенив з молоденькою секретаркою, розпитуючи її про всяку всячину, коли раптом за дверима Хазяїнового кабінету щось загриміло. До мене долинув шум, виляски, наче хтось бив книжкою по столу, потім голос — голос Сейді.

— Що це там діється? — спитав я в дівчини.

— Ні, ви краще скажіть мені, що діялось у Чікаго,— відповіла вона.

— Ага,— простодушно мовив я,— он воно що.

— Ага,— передражнила мене вона,— оце ж воно, та ще й яке.

Я шаснув до дверей свого закапелка, що виходили в приймальню. Тільки-но я переступив поріг, ще й дверей за собою не зачинив, як з Хазяїнового кабінету вискочила Сейді,— мабуть, так вискакували хижаки з клітки в далекому кінці арени, щоб накинутися на страдника-християнина. Патли її люто розліталися, обличчя було зовсім біле, і ряботини робили його схожим на поколупаний гіпс,— скажімо, на гіпсову маску Медузи, що її якийсь шибеник брав собі за мішень, вправляючись у стрільбі з дробовика. Але посередині тієї маски було дещо зовсім несумісне з гіпсом: очі Сейді, що являли собою подвоєне стихійне лихо, були мов чорний вибух, мов буйна пожежа. Вона мчала, наче паровик, в якому ось-ось рознесе казан, так розгонисто ступаючи по підлозі, що чути було, як тріщать шви її спідниці.

Раптом вона помітила мене, на тій же швидкості круто повернула в мою кімнату й грюкнула за собою дверима.

— Сучий син,— мовила вона й стала, задихаючись і люто зирячи на мене.

— Я тут ні до чого,— озвався я.

— Сучий син,— повторила Сейді, не зводячи з мене лютого погляду.— Я вб’ю його, богом присягаюся, вб’ю.

— Ви надаєте цьому надто великого значення,— сказав я.

— Я знищу його, витурю з цього штату, богом присягаюся. Сучий син, так підло обвести мене після всього, що я для нього зробила!.. Слухайте,— сказала вона, схопила мене за вилоги піджака своїми дужими руками й добре труснула. (Руки в неї були широкі, тверді й дужі, як у чоловіка).— Слухайте…— повторила вона.

— Не треба мене душити,— роздратовано запротестував я.— Та й слухати я нічого не хочу. І так достобіса всякого знаю.

Я не жартував. Я справді