Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Лютий—квітень 1567 року
Пристрасть спроможна на велике. Вона здатна на несказанне, може пробудити в людині надлюдську енергію. Пристрасть може нездоланним тиском титанічної сили тиснути на найспокійнішу душу і спонукати її вийти за всі норми і форми звичаю аж до злочину. Але така вже сутність пристрасті: її раптовий злет під час таких несамовитих поривів закінчується виснаженим спадом. Саме в цьому й полягає принципова відмінність злочинця, що діяв під впливом пристрасті, від справжнього, природженого злочинця, для якого злочин став звичкою. Одноразовий злочинець, злочинець, що діє під впливом пристрасті, здебільшого доростає тільки до злочину й дуже рідко — до його наслідків. Діючи лише під впливом гарячого імпульсу, пильно приглядаючись до задуманого злочину, він спрямовує всю свою енергію лише на цю однісіньку мету; тільки-но досягнувши її, тільки-но скоївши злочин, він утрачає свою енергію, його рішучість уже зламана, розум відмовляє йому, тим часом як саме тоді холодний, тверезий, обрахований злочинець починає вправну боротьбу проти обвинувачів і суддів. На відміну від злочинця з пристрасті, він береже найвищу енергію своїх нервів не для злочину, а для оборони після злочину.
Марія Стюарт — і це не принижує, а підносить її постать — не доросла до злочинної ситуації, в яку її поставила залежність від Босвелла, бо якщо вона злочинниця, то тільки внаслідок очманілості під впливом пристрасті, внаслідок не своєї, а чужої волі. Вона не мала сили вчасно запобігти лиху, а тепер, після злочину, воля цілковито відмовляє їй. Марія Стюарт тепер могла б обрати один із двох варіантів поведінки: або рішуче і з огидою розірвати стосунки з Босвеллом, що зробив більше, ніж вона прагнула в душі, й дистанціюватися від злочину; або ж мала допомогти приховати злочин, тож мала б лицемірити і вдавати біль, щоб відвернути підозри від Босвелла й від себе. Замість цього Марія Стюарт робить найбезглуздіше, найдурніше в такій підозрілій ситуації, а саме: не робить нічого. Вона заціпеніла й німа і виказує себе саме своєю приголомшеністю. Наче механічна іграшка, що, коли накрутити її, автоматично здійснює певну кількість наперед визначених рухів, вона в трансі своєї залежності виконала все, чого вимагав від неї Босвелл: поїхала в Ґлазґо, заспокоїла Дарнлі, лестощами заманила його в Единбурґ. А тепер пружина розкрутилася, сили немає. Саме тепер, коли Марія Стюарт має бути актрисою своїх почуттів, щоб переконати світ, вона втомлено дає масці впасти; своєрідне закам’яніння, жорстоке заціпеніння душі, незбагненна байдужість опанували її; вона безвільно дала впасти на себе підозрі, немов оголеному мечу.
Цей дивовижний феномен душевної заціпенілості, що саме в ті миті, коли прикидання, захист і духовна готовність були б найнеобхідніші, заморожує все єство людини, якій загрожує небезпека, до абсолютної пасивності й байдужості, аж ніяк не є чимсь незвичайним. Така заціпенілість душі — необхідна реакція на надмірну напругу, підступна помста природи проти всього, що перевищує її міру. Отак Наполеон увечері після битви під Ватерлоо втрачає всю свою демонічну силу волі, сидить мовчки й непорушно і не дає ніяких розпоряджень, хоча саме в мить катастрофи вони були б найпотрібніші. Нараз уся сила вибігла з нього, наче вино з пробитої бочки. Так само ціпеніє в душі й Оскар Уайльд перед самим арештом; друзі застерегли його, він ще має час, має гроші, міг би сісти на потяг і перетнути Ла-Манш. Але і його опанувала заціпенілість, він сидить у готельному номері й чекає та й чекає, невідомо чого, або дива, або згуби. Тільки на основі таких аналогій — а їх тисячі в історії — можна пояснити поведінку Марії Стюарт, абсурдну, дурну, провокаційно пасивну поведінку в ті тижні, яка, власне, й стягнула на неї підозри. Адже до скоєного вбивства ніхто не здогадувався про її порозуміння з Босвеллом, поїздку до Дарнлі могли справді вважати за бажання примиритися. Але одразу після вбивства вдова вбитого опиняється під яскравим світлом уважності, тепер вона, зрозуміла річ, повинна або засвідчувати свою невинність, або довести прикидання до вершин геніальності. Проте страхітлива огида до тієї брехні та лицемірства, певне, набула в нещасній жінці нездоланної сили. Бо замість боронитися від усе-таки виправданої підозри, Марія Стюарт унаслідок своєї цілковитої байдужості стає в очах світу ще більш винною, ніж, мабуть, була насправді. Немов самогубця, що шугає в глибини, вона заплющує очі, щоб нічого більше не бачити, нічого не відчувати, тільки щоб прагнути кінця, коли вже немає муки роздумів і розважань, прагнути небуття, загибелі. Кримінологія навряд чи де-небудь може показати на такий патологічно довершений портрет злочинця з пристрасті, що втратив під час злочину всю свою силу і зламався. Quos deus perdere vult... Кого боги прагнуть занапастити, в того відбирають розум.
Адже як діяла б невинна, чесна, сповнена любові жінка, як діяла б королева, якби посланець приніс їй уночі страхітливу звістку, що її чоловіка щойно вбили невідомі злочинці? Вона мала б підскочити, наче обпечена вогнем. Мала б шаленіти, кричати, мала б вимагати, щоб одразу схопили винних. Вона мала б запроторити до в’язниці кожного, на кого падала б бодай найменша тінь підозри. Мала б закликати народ на допомогу, звернутися до іноземних володарів, затримувати на кордонах кожного втікача зі своєї держави. Як і під час смерті Франциска II, мала б замикатися в своєму покої день і ніч, тижні та місяці мала б гнати будь-яку думку про радість, ігри й товариські розваги, а передусім не мала б заспокоюватись і спочивати доти, доки не схоплять і не засудять останнього злочинця і співучасника.
Приблизно такою мала б бути душевна позиція щиро заскоченої зненацька, справді невинної і сповненої любові дружини. З другого боку, винна жінка, хоч як парадоксально, але все-таки логічно мала б із розрахунку принаймні вдавати ці почуття, бо що більшою мірою захищає злочинця від підозри, ніж
