Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Але завжди, коли правду прагнуть приховати силою, правда борониться, вдаючись до хитрощів. Якщо їй не дають змоги сказати слово вдень, вона промовляє серед тихої ночі. Вранці після оприлюднення прокламації на ринковому майдані і навіть на брамі королівського палацу Голіруд знайшли прибиті плакати з іменами вбивць. На тих листівках Босвелл і Джеймс Бальфур, його поплічник, а також слуги королеви Бастіен і Джузеппе Ріцціо були названі як убивці, в інших списках стояли прізвища ще кількох злочинців. Але два імені раз по раз зринали на всіх плакатах: Босвелл і Бальфур, Бальфур і Босвелл.
Якби диявол не опанував цілковито розум Марії Стюарт, якби її шалена пристрасть не змила, мов хвиля, розважливість і здатність міркувати, якби її воля не перебувала в цілковитій залежності, вона б тепер, коли так виразно промовляв голос народу, мала зробити одне: розстатися з Босвеллом. Марія Стюарт, якби в її затьмареній душі був бодай проблиск прозірливості, мала б продемонструвати відчуженість від нього. Мала б уникати всякого спілкування з ним, аж поки якимсь спритним маневром пощастило б «офіційно» засвідчити його невинність, і під якимсь приводом відіслати його від двору. Тільки одного не можна було їй робити: й далі дозволяти в домі короля Шотландії правити чоловікові, якого на вулицях відверто, і тихо, і гучно називають убивцею короля та її чоловіка; а передусім їй не можна було доручати слідство щодо «невідомих убивць» саме йому, кого громадська думка одностайно назвала проводирем убивць. Але Марія Стюарт скоїла ще безглуздіший учинок: на плакатах поряд з іменами Босвелла і Бальфура були названі як спільники двоє її слуг, Бастіен і Джузеппе Ріцціо (брат Давіда Ріцціо). Що було б тепер першим обов’язком Марії Стюарт? Річ зрозуміла, передати обвинувачених суду. Замість цього — тут дурість уже межує з безумством і самозвинуваченням — вона потай звільняє обох зі служби, їм тичуть у руки паспорти і притьмом переправляють через кордон. Марія Стюарт зробила якраз протилежне тому, що мала б зробити задля своєї честі, рятує запідозрених від суду замість передати їх йому, і цим укриванням сама посадила себе на лаву звинувачених. Але дискредитаційного безуму дедалі більшає! Адже ніхто ніколи не побачив, як з очей Марії Стюарт скотилася бодай одна сльозина, вона не замкнулась, як колись, на сорок днів deuil blanc у своїх покоях, — дарма що цього разу мала б усемеро ревніше вдавати жалобу, — а вже десь за тиждень покидає Голіруд і подається в замок лорда Сетона. Вдова жодного разу не спромоглася на звичайний публічний жест двірської жалоби, а ось і остання провокація, кинута, наче рукавичка в обличчя світу: кому вона дозволяє відвідати себе в Сетоні? Джеймсу Босвеллу, чоловікові, чий портрет із написом «Це вбивця короля» роздають тепер на вулицях Единбурґа.
Але Шотландія — не світ, тож якщо лорди, усвідомлюючи провину, і залякані міщани полохливо мовчать і вдають, ніби разом із тілом короля зі світу зникла і всяка цікавість до його вбивства, на монарших дворах у Лондоні, Парижі та Мадриді той страхітливий злочин сприймають аж ніяк не з такою байдужістю. Для Шотландії Дарнлі був лише незручним чужинцем, якого, коли він став набридати, прибрали звичайним способом, а для монарших дворів Європи — це все-таки коронований і помазаний король, член їхньої високої родини, їхнього недоторканного стану, тому його справа — їхня справа. Річ зрозуміла, ніхто ані на дрібку не повірив брехливому офіційному поясненню, і для всієї Європи з першої миті вже немає сумнівів, що Босвелл — проводир убивства, а Марія Стюарт, певне, — його довірена особа; навіть папа і його легат висловили обурення засліпленою жінкою. Але іноземні володарі найдужче переймаються і обурюються, власне, не самим убивством. Адже те сторіччя аж ніяк не було пронизане моральним духом і не вирізнялося делікатним ставленням до життя окремої людини. З часів Макіавеллі політичне вбивство в усіх державах вважали за річ прощенну, майже кожна європейська королівська родина мала в своїх анналах такі вчинки. Генріх VIII не церемонився, коли мав потребу позбутися своїх дружин, Філіп II не хотів би, щоб його запитували про вбивство його рідного сина Дона Карлоса, рід Борджіа, з якого походив і папа, завдячував отрутам певну частину своєї похмурої слави. Але ж ось де відмінність: ті володарі всюди стереглися бодай найменшої підозри про провину чи бодай співучасть; злочин наказували коїти іншим, а самі лишалися з чистими руками. Отже, від Марії Стюарт сподівалися тільки очевидної спроби самовиправдання, і дратувала в ній лише її дурнувата байдужість. Спершу здивовано, а потім уже роздратовано дивляться іноземні володарі на свою нерозумну, засліплену сестру, яка нічогісінько не робить, щоб скинути з себе підозру, і замість, як чинять у таких випадках, повісити й четвертувати кількох малих людей, спокійнісінько гуляє на балу, а за супутника своїх насолод обирає головного злочинця. Зі щирим хвилюванням вірний посол Марії Стюарт повідомляє їй із Парижа про погане враження, яке справляє така пасивна поведінка. «Вас самих тут обмовили, мовляв, ви головна причина цього злочину і самі наказали скоїти його». З відвертістю, яка навіки робить честь цьому служителеві церкви, цей чесний чоловік каже своїй королеві: якщо вона тепер нарешті не покарає це вбивство найенергійніше і найнещадніше, «для вас було б краще втратити життя і геть усе».
Це ясні слова друга. Якби в цієї жінки, що втратила себе в собі, була бодай дрібка розуму, якби в її душі збереглася ще іскра власної волі, вона б мала зосередитись і діяти. Але ще наполегливіше промовляє Єлизавета у своєму листі співчуття. Адже дивний збіг: жодна людина на землі не була така спроможна зрозуміти Марію Стюарт у цій страхітливій кризі й найжорстокішому вчинку її життя, як саме та жінка, яка загалом усе життя була її вкрай затятою суперницею. Єлизавета, певне, дивилась у той злочин,
