Химера - Михайло Савович Масютко

вбік до дверей покурити. У вестибюлі мимо групи солдатів ходить старенький чоловік. Він уже одягнений, але не виходить з приміщення. Він ходить і ходить, тримаючи руки перед собою. Він дивиться на людей, то зводить погляд додолу. І в його очах можна прочитати неспокій, перемішаний з радістю і здивуванням.

— Невже, невже ми воскресаємо? — говорять його очі, звернені до людей.

Кажуть, що тепер на Кульпаркові, лікарні для божевільних, повно людей, що не витримали московського деспотизму. Один з них ходить коридором лікарні, раз у раз гупає ногою і приказує: «Пропала Україна! Пропала Україна! Пропала Україна!».

Я дивлюся на старого, що держить перед собою руки і ходить мимо мене, і здається, що це той хворий з лікарні для божевільних, тільки вилікований сьогодні вечором пам’яти Тараса Шевченка.

КРОВ ВІДЗИВАЄТЬСЯ КРОВ’Ю

Він стоїть перед судом, і сотні очей палять його своїм презирством, сотні вух жадібно жадають почути винесення йому смертельного вироку.

— Ви вбивали радянських людей? — запитує суддя.

— Я вбивав комуністів.

— За що ви вбивали комуністів?

— За те, що вони комуністи.

На інші запитання він не відповідає. Він ніби онімів і оглух. Він дивиться в людські очі, сповнені вогнем ненависті, але їх не бачить. Він бачить перед собою щось зовсім інше. Те, про що кричить усе його єство і про що він не може промовити тут і півслова.

…Ось він, босоногий хлопчисько, стоїть на батьківському подвір’ї. З хати виносять меблі, одяг, борошно і зерно, сало і мед. Все це складають на батьківський віз, запряжений батьківськими кіньми. Виводять корову і теля, виганяють свині і вівці.

Це роблять не злодії серед темної ночі, а роблять це серед білого дня люди, які назвали себе комуністами.

У босоногого хлопчиська калатає серце у грудях і тьмариться розум від гніву. Він ніяк не може збагнути: «За що у нас забирають все наше добро? Хіба мій батько грабував когось? Хіба мій батько не вкрив свої руки кривавими мозолями у безперервній праці? Хіба не рився він у землі від сонця до сонця, обливаючись потом?»

Найдужче старається Чабан Ілько. Він мотається з хати до воза, випереджуючи інших, шастає по всіх закутках, приглядається, щоб, бува, чогось не лишити. І коли, віз повен добра, як гарба сіна, Ілько жваво скочив на передок, сіпнув віжки і заспівав:

Вигрібай, мати, жар, жар, Коли тобі дочки жаль.

— Ho — o — o, гніденькі, до нового хазяїна, ги — ги — ги.

— А бодай же ж ти засміявся на кутні, — не так сказала, як простогнала стара бабуся.

Він бачить себе уже другий раз на батьківському подвір’ї. До розграбованого двору заїжджають ті самі люди. Наказують батькові, матері, бабусі, сестрі та йому сідати на воза. Він біжить до світлиці, знаходить там свої книжки, з якими два місяці ходив до школи, і притискає їх своїми рученятами до грудей. Чабан хапає його за комір і стусанами виганяє надвір, вириває з рук читанку і букваря, кидає їх за ворота на дорогу.

— Куркульським синам науки не треба!

«Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів» — тільки і встиг вивчити босоногий у школі, пізнавши перші літери.

Тепер везуть його на возі. Колесо переїхало його читанку, а на буквар наступив кінь. Він дивиться на розгорнену вітром книжку і, здається йому, виразно читає в ній: «Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів».

Навіщо його вчили цих слів? Виникає в маленькій голові питання, і нуртує його кров бунтарським виром. Його вчили цих слів, щоб поглузувати, посміятися з нього.

Ось він тулиться до матері, здригаючи від холоду в темному кутку смердячого товарного вагона. Так багато людей він ще не бачив ніколи і не чув таких криків і не бачив стільки сліз на дитячих і жіночих очах. Ще ніколи не бачив він стільки смутку в похилених головах дорослих.

Везуть їх маленькими кіньми на низеньких санях білим, як лебединий пух, полем. Везуть. Не везуть, а женуть. Тільки бабуся і мама їдуть, бо бабуся старі, а мама хворі й раз у раз хапаються за живіт, покриваючи стогоном степові простори. Батько, сестра і він ідуть за саньми, їх підганяє багнетом солдат у сірих валянках і в білому кожусі.

Таких санок багато, і коли хлопчисько розглядається назад, то йому здається, що ця валка тягнеться аж від батьківського двору.

Мати викрикнули: «Боже мій!» і замовкли. А за кілька хвилин замість материного стогону він чує дитячий крик. Батько з сестрою кидаються до матері, але солдат відштовхує їх набік. На його чорному багнеті тріпотить рожеве тільце дитини. Солдат з розмаху кидає дитину в глибокий сніг.

Ось він бачить себе серед тисяч, а, може, мільйонів людей, викинутих на мерзлий сніг серед темного лісу.

— Всяка пролита кров відзивається кров’ю, — чує він слова батька в темній і холодній землянці, виритій ним у мерзлій землі.

— І наша кров колись відізветься, — батько вимовив ці слова, стоячи коло вмираючої матері.

Тепер він стоїть перед судом. Хочеться йому все пережите ним вихопити зі своєї душі, кинути суддям на червоний стіл, а тоді вигукнути щосили:

— Ось за що я вбивав комуністів! Я їх убивав, бо кров відзивається кров’ю!

Він бачить знову себе на батьківському подвір’ї. Подвір’ї. Хіба це подвір’я? У батьківській хаті, облупленій та обдертій, живуть чужі люди. Батька нема. Він црмер у холодній тайзі після смерти матері. Сестра гне спину в сибірському колгоспі.

Його покликали до совєтської армії боронити батьківщину. Яку батьківщину йому боронити? Оту батьківщину, що вигрібала батьківське добро з хати? Оту батьківщину, що возила його, малого, в