Химера - Михайло Савович Масютко

Він її не боронив. Він стоїть на подвір’ї свого батька, біля своєї хати. Він не сам. З ним кілька хлопців у формі чорнорукавників.

«Вигрібай, мати, жар, жар, коли тобі дочки жаль», — звучить у його вухах, і він пригадує свої босі ноги.

«Де він? Де він? Я йому тепер пригадаю той жар!» У Чабана Ілька хаті несподівано відчинилися двері.

— Пізнаєш?

Ілько сполотнів, не допивши чарки самогону.

— Вилазь! Тепер я вже тебе вигріб.

Рука схопила Чабана за комір так само, як він хапав колись босоногого хлопчиська.

Але що це? Пронизливі очі перестали його палити. Там хтось говорить? А… це говорить суддя.

— Вирок остаточний та оскарженню не підлягає.

Пекучі погляди замінилися гучними оплесками.

— Собаці собача смерть!!! — вигукує хтось.

— Ага, це вже кінець. Значить, до розстрілу, — ворушиться в його голові. — Ну, стріляйте, але знайте, що кров відзивається кров’ю.

Львів, 1949

«Радянський народ вітає. Радянський народ зустрічає. Радянський народ проводжає», — чую я часто в радіопередачах.

Як цей «радянський народ» вітає чи зустрічає — бачу я часто в газетах, журналах і кінофільмах. Вітає, зустрічає і проводжає «радянський народ» керівників радянського уряду, урядів соціалістичних країн, урядів «братніх» країн…

Ніколи мені не приходила в голову думка, що тут може бути якась підробка, що «радянський народ» можна підробляти так само, як фальшивомонетники підробляють гроші, що «радянський народ» можна фабрикувати.

Зима. 1962 рік. Київський вокзал. Я приїхав з Криму й дожидаю потяг на Львів. Львівський потяг не скоро піде, і я тиняюся по вестибюлях. Людей на вокзалі стільки, що на лавках нема вільного місця. В мене майнула думка зайти до ресторану і там за пляшкою пива скоротити час. Я розігнався до ресторану. Але раптом кілька міліціонерів і цивільних перегородили мені дорогу.

— Ресторан закритий.

— Чому?

— Закритий, вам говорять.

Біля «запретної зони» починають збиратися люди. Не пускають не лише до ресторану, а й до туалету, бо й туалет там. Крізь натовп пробивається двоє циганок.

— Ніззя, вам говорять, — стримують циган міліціонери й цивільні.

— Та ти що? Хочеш, щоб я тут перед тобою сіла і спорожнилася?! — кричить циганка-молодиця, але це не впливає на міліцію.

Раптом натовп сам розколовся на дві половини. Люди попритискалися до стін. Просто на нас біжить загін війська. Військові в офіцерських шинелях і картузах, з солдатськими червоними погонами. В кожного карабін з вичищеним до срібного блиску багнетом. Вони, цокаючи підковами своїх чобіт, швидко пробігають повз нас, ні на кого не звертаючи уваги, і зникають за рогом у коридорі, що веде на перон.

— Хрущов і Тіто від’їжджають з Києва, — пронеслося між людьми, і всі кинулися до вікон.

Але перед вікнами вокзалу знову повиростали міліціонери й «цивільні».

Мені вдалося зазирнути в одне вікно. Я побачив порожній перон, і лише на одній колії стояв потяг з першокласними вагонами. Де й поділися люди, що перед цим заповнювали всі закутки перону.

Серед «цивільних» найдужче старався один, високий, у білому кашкеті. Він бігає з кутка в куток, відтягає людей від вікон і вигукує:

— Ніззя, гаворять вам ніззя, значить ніззя! — Від нього не відступає жінка в короткому кожусі з туго зав’язаною хусткою на голові.

— Ну пропустіть же мене до Хрущова, — благає вона його.

— Мене ж село послало, люди дали гроші на дорогу Що я їм скажу, коли не побачу Хрущова?

— Навіщо вам Хрущов? — питаю я у жінки.

— Я хочу його спитати, за що ми так тяжко працюємо в колгоспі.

«Цивільний» дивиться на жінку так, ніби хоче її відразу з’їсти.

В одні двері на першому поверсі почали пускати, і всі кидаються туди, щоб побачити Хрущова і Тіто. Але там пропускають не всіх. Ті, що підбігли до дверей, стають під стіну, притиснені широким потоком інших людей, яких пропускають за пропусками, їх багато, значно більше, ніж було солдат у офіцерських шинелях.

— Ага! Оце і є той «радянський народ», що вітає, зустрічає і проводжає, — влетіла мені в голову догадка.

— Завтра його можна буде почути через радіо, побачити на фотографіях у газетах.

А хто ж ми?

Феодосія, 1963

В одному із залів приміщення Академії наук готувалися до заслухання інформації про наукову роботу дійсною члена Академії наук, професора біології та фізіології Івана Івановича Трушкіна

Зала була урочисто вбрана. На передній частині зали, яка своїм підвищенням нагадувала сцену, причілкова стіна прибрана портретами і прапорами. На самій горі майорить лозунг, написаний білими літерами на червоному полотні: «Тільки в країні соціалізму розкривається новий простір науковим подвигам». Нижче — профільне зображення Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, один за одним. Ще нижче — барельєф Леніна і Сталіна у значно більшому розмірі, і ще нижче — великий портрет Сталіна. По боках цих портретів симетрично розміщено два червоних прапори, на яких виділяється профільне зображення Леніна і Сталіна, а перед кожним з цих прапорів виступають на червоних підставках бюсти Леніна і Сталіна. Посеред сцени — довгий стіл, вкритий червоним оксамитом, і на самій середині столу невеликий бюст Сталіна.

З лівого боку столу стоїть широка кафедра, обтягнута також червоним оксамитом. На кафедрі й на столі стоять графини з водою і біля них порожні склянки. Обабіч кафедри на невеликому столику, вкритому червоним обрусом,