Останній спадок - Андрій Новік

— Навіщо Ти її забираєш? Що вона зробила не так?!

Раптом здалося, що Катерина поворухнула рукою. Я притьмом кинувся трусити її за плечі й кликати на ім’я.

«Вона поворушилась! Я бачив це!»

— Сонечко, ти чуєш мене?! Пробач за все! Прошу, повернись! Я буду кращим чоловіком — обіцяю!!! Я приноситиму тобі каву зранку в ліжко! Я не кидатиму кольоровий одяг пратися разом із білим, як ти просила! БЛАГАЮ, ПОВЕРНИСЬ!

Вона не відповідала. Порух руки виявився нічим іншим, як ілюзією, сприйняттям бажаного за реальність. Із-під ковдри, нижче від живота, почувся тихий шерех, і за трохи та зволожилася.

Хвилин десять я просидів, дивлячись на Катерину й не вірячи в те, що сталось. Усе це не могло бути реальністю. Не могло бути так, що вона перестала існувати. Тільки не вона. Будь-хто, та не вона!

Я підвів залите слізьми обличчя вгору та спрямував погляд у стелю. Страх відступив під натиском відчаю, а той змінила ненависть. Вона зародилася так швидко, що я знітився від власної слабкості перед цим почуттям. Проте я ненавидів! Ненавидів увесь світ.

— Навіщо Ти її забрав? Навіщо?! Що вона Тобі зробила? Чим вона завинила перед Тобою, Господи? Ти ж усемогутній, ти можеш усе, навіть усесвіт створити за тиждень! Де тепер Твоя сила? Поверни її! Чи тим, що забрав її від мене, ти показуєш свою геніальну силу, га?! Чи сьогодні вихідний на небесах?! АГОВ, блядь! Хто Ти такий, аби забирати таких людей? Хто Тобі дав право?! Та вона краща за Тебе, сволото!

Я шаленів — слова самі по собі зривалися з язика, щоби відлетіли кудись у далечінь, до самого Бога. Ноги підігнулися, і я впав на підлогу, захлинаючись слізьми та слиною.

— І що? Тепер Тобі легше сидіти там на троні чи як? Вона ж найдобріша людина з усіх. Та вона добріша за ТЕБЕ БУЛА, СУКА! Тобто є… тобто була… ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

У відповідь тиша.

— НУ?! ЧОГО МОВЧИШ? ЧОГО… ТИ… МОВЧИШ?!

Я підвівся, продовжуючи дивитися в стелю. За секунду вхопив телефон і набрав «103».

— Провалися під землю, гаде! Катерина за все життя нічого поганого не зробила!

— Тату…

Я озирнувся та знавісніло виряченими очима витріщився в темний тунель коридору. Біля відчинених дверей до дитячої кімнати стояв Лука й, тримаючись за ручку, обіймав іграшкового ведмедика.

— Чому ти кричиш? — тихо запитав син, дивлячись мені просто у вічі. І від того погляду було не відвернутися, не сховатися, не втекти.

Катерина лежала на ліжку зі спотвореним передсмертними муками обличчям. Я затулив лице рукою й знову розридався. З динаміка телефона щось нерозбірливо торочив жіночий голос.

8

Рим, Італія. 1 вересня, 2015 рік

Він досі не міг зрозуміти: чи налаштовані ті українці серйозно, чи дурня клеять. Звісно, ситуація з надісланим відео вбивства американки була не просто неоднозначною, а й украй хиткою навіть для самого Вінченцо. Та чекати довше було ніяк, і він мусив вдатися до виняткових методів.

Вінченцо Аллеґро добре знав програму, тож був певен: агенти «Ізраéлю» вже прочісують Салерно в пошуках його персони. Так, італієць чітко дав зрозуміти, що його пріоритет — саме «Ізраéль», що він має намір стати агентом рівня, вищого за будь-кого з його італійських попередників. Хай там як, але протокол секретності вимагав цілодобового стеження за рекрутами. Вінченцо дякував Богові, що протокол активували не відразу, а після команди згори, рішення щодо якої було результатом обговорення в конференційному кабінеті. Скориставшись такою перевагою в часі, чоловік придбав шість квитків із Салерно до Рима, три до Неаполя та чотири на літак до Берліна (у тому разі, якщо командування дізнається про квитки, що їх Мелані купила своєму священикові). Усі на різні рейси та на різні прізвища. Сам же вирушив автомобілем до Рима, де на нього чекав літак до Вроцлава, звідти з пересадкою — до Івано-Франківська, а потім автомобілем до Львова. Вінченцо тричі вивчав мапу міст України й ще тричі промовляв уголос назви міст, аби чогось не сплутати. Кострубаті слова чужою мовою давалися йому дуже важко. Єдине, на що сподівався італієць, — це те, що в Богом забутій країні пострадянського простору люди хоч трохи знають англійську.

Тепер уже колишній агент прикрив ноутбук, сховав його до коричневого наплічника й підвівся з-за столу кав’ярні Aeroporto di Roma-Ciampino[73], де вижидали на свій рейс туристи й місцеві. Закинувши наплічник за спину, він пішов до пункту реєстрації пасажирів. Повітря аеропорту було буквально просякнуте смородом людських випарів, тож за мить у голові запаморочилося. Тремтлива задуха витискала з усіх пор піт, і він великими краплинами стікав по щоках, утворюючи на обличчі привабливого чоловіка вологі доріжки. Жінка в офіційному строї, що сиділа за монітором у пункті реєстрації, запримітила Вінченцо ще за кілька метрів і грайливо всміхнулася. На це той і сподівався.

За п’ять кроків до пункту реєстрації, уже витягуючи із задньої кишені джинсів паспорт на ім’я П’єтро Ґраціані з квитком на літак усередині, Вінченцо зупинився. Біля вхідних дверей аеропорту зійшлися троє дебелих чоловіків у чорних костюмах і дорогих краватках. Вони не скидалися на простих туристів, а для працівників закладу мали надто нетипові, як на смаглявих запальних італійців, риси обличчя. «Ізраéль». Не чекаючи, доки його побачать, Вінченцо сховав паспорт назад до кишені та попрямував у протилежний від чоловіків бік. Слухаючи, як закалатало від викиду адреналіну серце, Вінченцо йшов з опущеною головою кудись уперед, доки не наштовхнувся на знак WC на дверях.

«Чудово! Вдруге за останні кілька днів…»

Італієць мигцем глянув через плече на незнайомців — один із них зустрівся з ним поглядом.

«Прокляття…»

Перекинувшись кількома словами, чоловіки розійшлися врізнобіч, а один подався за Вінченцо до туалету. Італієць швидко проминув двері, умивальники й, метнувшись до віддаленої кабінки, заскочив на унітаз і причинив за собою двері, клацнувши замком. Повітря мало б бути чистішим і вільготнішим, як у залі, але, глянувши донизу, італієць пожалкував, що обрав саме цю кабінку. Туалетний папір тут було розкидано на підлозі, а унітаз не змито й закаляно чиїмось до неможливості сморідним лайном. Верхньої кришки унітаза не було, тож Вінченцо хоч-не-хоч мусив балансувати, аби не влізти з ногами в «коричневе золото». Спина під наплічником змокріла й горіла нестерпним жаром. Руки спітніли так, що, навіть двічі витерши їх об штани, чоловік не зміг позбутися неприємних відчуттів.