Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Любов моя вас лякає? Ви вважаєте її бурхливою, несамовитою? Приборкайте її ніжнішою любов’ю. Не відмовляйтеся від влади, яку я вам пропоную, якій зобов’язуюся вічно підкорятись, і яка – смію в це вірити – аж ніяк не несумісна з доброчесністю. Яка жертва здасться мені занадто обтяжливою, якщо я буду впевнений, що серце ваше знає їй ціну? Чи є людина настільки нещасна, щоб не зуміти насолоджуватися поневіряннями, на які вона сама себе наразила, і щоб не віддати перевагу одному слову, одному добровільно даному погляду над усіма насолодами, які вона могла би взяти силою або обманом? І ви подумали, що я така людина! І ви мене побоювались! Ах, чому не залежить від мене ваше щастя? Як помстився б я вам, зробивши вас щасливою! Але безплідна дружба не дарує цієї влади: нею ми завдячуємо самій тільки любові.
Це слово лякає вас? Але чому? Більш ніжна прихильність, більш тісний союз, єдність думки, спільне щастя, як і спільні страждання, – хіба є в усьому цьому що-небудь чуже вашій душі? Адже саме така любов, в усякому разі, та, яку ви вселяєте і яку я відчуваю. Але передусім вона, безкорисливо зважуючи наші діяння, вміє судити про них за їх істинним достоїнством, а не за ринковою цінністю. Вона – невичерпний скарб чутливих душ, і все, скоєне нею або заради неї, стає дорогоцінним.
Що ж страшного в цих істинах, які так легко зрозуміти й так солодко здійснювати в житті? І які ж побоювання може викликати у вас чутлива людина, якій любов не дозволяє й уявити собі іншого щастя, окрім вашого? Нині це єдине моє бажання: щоб воно здійснилось, я готовий пожертвувати всім за винятком почуття, яким воно викликане, а якби ви поділяли це почуття – то керували б ним на свій розсуд. Але не дозволимо ж, аби воно віддаляло нас одне від одного, коли йому належало б нас єднати. Якщо запропонована вами дружба не порожнє слово, якщо, як ви мені вчора говорили, це найніжніше з почуттів, доступних вашій душі, нехай воно й буде основою нашої угоди; я не відкину його владу, але, як суддя любові, нехай воно погодиться вислухати любов: відмова тут була б несправедливістю, а дружбі несправедливість чужа.
Для другої нашої розмови зустрінеться не більше перешкод, аніж для першої; цю можливість нам міг би надати випадок, і ви самі могли б призначити відповідний час. Я готовий повірити, що помилився. Але невже ви не вважатимете за краще напоумити мене замість того, щоб виганяти, і невже ви сумніваєтеся в моїй покірності? Коли б не надокучлива поява третьої особи, я, можливо, вже цілком погодився б із вами. Хто знає, як далеко може сягати ваша влада? Чи признаюся вам? Ця нездоланна влада, якій я віддаюся, не наважуючись її виміряти, ця непереможна чарівність, яка зробила вас володаркою моїх думок і вчинків, – іноді я починаю їх боятися. Та ба! Чи мені побоюватися бесіди, про яку я вас прошу? Можливо, потім, пов’язаний обіцянками, я приречений буду згоряти від любові, яка – я це відчуваю – не зможе згаснути, не осмілившись благати вас про допомогу! Ах, добродійко, будьте милосердні, не зловживайте своєю владою. Але що я говорю! Будь-які страждання мої, якщо ви від них станете щасливішою і вважатимете мене більш достойним вас, полегшить ця утішлива думка! Так, я відчуваю, що поговорити з вами ще раз означає дати вам проти мене ще сильнішу зброю та ще повніше віддатися на вашу волю. Легше чинити опір вашим листам. Вони, звичайно, те саме, що ваші розмови, але тут немає вас самої, бо ж ваша присутність і надає їм справжньої сили. Проте радість чути ваш голос примушує мене зневажати цю небезпеку. У мене принаймні залишиться щасливе усвідомлення, що я все для вас зробив, навіть на шкоду собі, й жертви, мною принесені, будуть виявом мого благоговіння. Я був би безмежно щасливий довести вам тисячею способів, – як я на тисячу ладів відчуваю, – що ви є й навіки залишитеся, навіть більше, ніж я сам, істотою, найбільш дорогою моєму серцю.
Із замку ***, 23 вересня 17…
Лист 84
Від віконта де Вальмона до Сесілі Воланж
Ви бачили, як нам учора заважали. Протягом усього дня я не міг передати вам листа, якого для вас отримав. Не знаю, чи буде це легше зробити сьогодні. Боюся підвести вас, виявивши більше старань, аніж спритності, і не пробачу собі будь-якої необережності, що стане для вас фатальною і, зробивши вас навіки нещасною, доведе до розпачу мого друга. Мені, одначе, добре відомо, якою нетерплячою є любов. Я розумію, яким має бути обтяжливим у вашому становищі щонайменше відстрочення в отриманні єдиної доступної для вас тепер утіхи. Невпинно роздумуючи, якими способами можна було б здолати перешкоди, я придумав один, який легко здійснити, якщо й ви докладете деяких зусиль.
Наскільки мені вдалося помітити, ключ од ваших дверей, які виходять у коридор, завжди лежить на каміні в кімнаті вашої матінки. Ви самі розумієте, що, коли ми заволодіємо цим ключем, – усе відразу стане легким. Але за відсутністю цього я роздобуду для вас другий, такий самий. Для цього мені досить буде отримати у своє розпорядження на годину-другу той перший ключ. Вам, звичайно, легко випаде нагода взяти його, а щоб не помітили його відсутності, додаю інший, який належить мені, досить схожий на той; тоді різниці не помітять, якщо, звичайно, не почнуть його пробувати, чого, одначе, не станеться. Треба тільки, щоб ви прив’язали до нього блакитну стрічечку, просиливши її так само, як вона просилена на вашому.
Треба постаратися добути цей ключ завтра або післязавтра до моменту, коли сядуть за сніданок. Тоді вам буде легше передати мені його, і його можна покласти на місце вже до вечора, тобто до часу, коли ваша матінка, можливо, могла б звернути на нього більше уваги, ніж зазвичай. Я міг би повернути його вам перед самим обідом, якщо ми добре про все домовимося.
Ви знаєте, що, коли ми прямуємо з вітальні до їдальні, позаду всіх іде пані де Розмонд. Вона йтиме під руку зі мною. Вам потрібно буде тільки затриматися за своїми п’яльцями або ж упустити
