Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
- Ні! - вигукнула я.- Левко Данилець не загинув! Його схопило МҐБ, і він мало не двадцять років відбув у сибірському таборі, і ще на поселенні!
- Боже! - пані Ірина схопилася за серце.- Левко живий? А я ж їх із Льончиком давним-давно поховала…
Пані Ірина хрипло відкашлялась - хотіла щось мовити, але я її випередила:
- Левко Данилець помер кілька років тому. Коли він вернув із Сибіру, пішов поголос, буцімто саме він здав боївку і Дунін та Шолуденко загинули через нього… Пані Ірино, хіба ви не читаєте газети, яку самі ж і передплачуєте? Восени на водоспаді Какабека загинув студент з України - Роман Данилець. Онук пана Левка.
На ошелешене обличчя моєї господині шкода було дивитися.
- Але ж я…- бурмотіла вона.- Але ж Лео… Детектив Коен кашлянула та втрутилась у розмову.
- Містер Дан учора написав щиросердне зізнання. Це він зіштовхнув українського хлопця у водоспад - злякався минулих гріхів. Знову ж бо розворушили справу Івана Дем’янюка - ось одна з газет, що ми вилучили в будинку Лео Дана. «Провадження у справі Джона (Івана) Дем’янюка триває,- зачитала вголос поліціянтка.- Якщо провина підозрюваного буде доведена, то Дем’янюку загрожує депортація. Нагадаємо, що проти Джона Дем’янюка неодноразово висувалися звинувачення у тому, що він під час Другої світової війни служив наглядачем в одному з нацистських таборів смерті в обслузі газових камер і навіть мав прізвисько Іван Грізний. Мешканець Сполучених Штатів Дем’янюк, який втратив громадянство на підставі подання Мініс- терства юстиції, навряд чи зрештою буде депортований в Україну чи якусь іншу європейську країну, оскільки його заледве захочуть там прийняти, тож він ризикує залишитись у США особою без громадянства і втратити всі соціальні пільги».
- Але який зв’язок?…- почала була пані Ірина.
- У сорок дев’ятому році,- пояснила детектив Коен,- Лео Дан - я так його називатиму - з двома товаришами мав вибратися з України. Перш ніж вирушати в Карпати, ухвалили роздобути якісь посвідки й інсценувати власну смерть. По документи пішов Лео Дан - і його схопило КҐБ…
- Не було тоді КҐБ - було МҐБ,- несамохіть вклинилась я в оповідь. Блондинка-поліціянтка нерозуміюче зиркнула на мене. Я помахала рукою: - Ой, вибачте, продовжуйте, будь ласка!
- Отже, його накрили; певно, застосували звичайні методи роботи, і він зрадив товаришів. Підписав якийсь папір про співпрацю з органами… Спершу втікачів хотіли зразу схопити в криївці, але потім вирішили, що краще це буде зробити на віддаленому хуторі, куди Лео Дан їх приведе на певну годину. Але на хуторі, скориставшись нагодою, Лео Дан утік, залишивши товаришів у руках ворога. Під чужими документами він якось перебрався через кордон і загубився серед біженців в одному з таборів для переміщених осіб. Знову ж таки, при заповненні анкети на імміграцію подав неправдиві дані, а тепер побоявся, що, коли все розкриється, громадянство анулюють…
- Сердешний! - скрушно похитала головою пані Ірина.- Я знаю, яким тортурам піддавали наших большевики! Мені важко на Романа гніватися - хтозна, як повелася б я в такій ситуації…
Детектив Коен дивно зиркнула на пані Ірину.
- Містер Дан зізнався,- мовила вона,- що міг урятувати вас, коли вас мали вивозити в Німеччину - і не зробив цього, злякався…
- Я знаю! - простодушно сказала пані Ірина.- Ми з сестрою бачили його в машині, коли нас зігнали на біржу. Я тільки й молилася, щоб він до нас не обізвався - тоді б нас усіх трьох викрили і зразу ж розстріляли…
- Пані Ірино! - вигукнула я обурено.- Ви його ще раз виправдайте - мовляв, він і вбивство Романа Данильця вчинив ненавмисно!
Моя господиня збентежено завмерла.
- Печеня стигне! - підхопилася з-за столу дочка Бачинських і швиденько відчинила духовку. Гостям слина потекла від насиченого м’ясного духу, і про Лео Дана на якийсь час усі забули.
Я краяла соковите м’ясо на маленькі шматочки, теж на мить забувши про зрадника Романа Шолуденка, про вчорашню пригоду, про Ожавашко в лікарні - але якась невловима думка підсвідомо свербіла мені. Лео Дан - не Леонід Дунін, а Роман Шолуденко, зрадник і вбивця. Його викрили і покарають, правосуддя нарешті звершиться, але щось у цій історії лишилося поза кадром. Щось дуже важливе.
Я втупилась у пані Ірину. Потім перевела погляд на світлини, які так і лежали на столі. Ось сама пані Ірина. Ось її старша сестра. Дві сестри. Остарбайтери. Вивезені з України в сорок третьому році. Саме тоді ж, як оповідала онука Левка Данильця, зникли безвісти сестри… сестри Байди?!
- Пані Ірино,- хрипко запитала я, відкладаючи виделку й ніж,- а як вас називали у юності? Яке у вас було домашнє ім’я?
- Орися.
- А я був Осипком,- загиготів мій господар.- Хіба міг тоді подумати, що на старість мене називатимуть паном Бачинським? Мене, сільського хлопа!
- А чого це,- вступилася пані Ірина за чоловіка,- якби довчився перед війною, називався би паном інженером.
- Орися…- пробурмотіла я й викрикнула: - А прізвище? Яке дівоче прізвище?
- Байда. Орися Байда.
«У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Орися Байда. О. Байда… То я її розшукала? Вона жива?!
Я вискочила з-за столу як пришкварена. Гості, які й так уже півгодини сиділи мовчки з роззявленими ротами та слухали неймовірну кримінальну історію, котра, виявляється, чинилася просто у них під носом, а вони - ні сном ні духом, усі одностайно провели мене ошелешеними поглядами. Застигли з ножами й виделками в руках і чекали мого повернення - відмерли, тільки коли я знову видряпалася зі свого підземелля на світ Божий і переступила поріг великої хазяйської кухні.
В руках я мала ксерокс бібліотечних аркушів із віршами та сторіночку з журналу «Радянська Україна». Все це я поклала перед пані Іриною-Орисею.
- Впізнаєте?
Моя господиня на мить завмерла, а тоді маленькими спрацьованими долонями взяла аркуші й почала їх повільно перебирати. Я дивилася на її обличчя
