Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

- Заручницею,- писнула Ожавашко,- тримав мене містер Дан. Він убив мого Рона! Зіштовхнув його в Какабеку!

Приголомшений полісмен нахилився над стариганем і простягнув кайданки. Заковував руки колишньому меру з такою обережністю, мовби жахався, що зламає тонкі старечі кісточки. Тоді Лео Дан подасть на нього до суду - і все: кінець поліційній кар’єрі!…

Лео Дана вивели надвір. Ми теж мляво потяглися геть із жахливого підвалу. Біля машини «швидкої», поки Ожавашко міряли тиск, рахували пульс і штрикали невідомі уколи, клопоталася наштукатурена поліціянтка - детектив Коен. Поряд із нею стояла Петрикова знайома поліціянтка з резервації. У Петрика на вилиці просто на очах напливала ґуля, ще трохи - і затулить всеньке око. Я зліпила сніжку й простягнула професорові Аніту. Щастя, що лекції вже скінчились напередодні зимової сесії і канікул,- уявляю, які плітки завтра б літали поміж студентів!

Лікарі «швидкої» вирішили, що Ожавашко занадто ослаблена, тож її знову завезуть у лікарню МакКілера. Ми зможемо провідати її завтра - і тоді вона все нам розповість. Але не зараз - бо сьогодні на нас іще очікує довга й виснажлива розмова з поліцією.

Зимне повітря холодило розпашілі щоки, морозець почав пробиратися під куртку. Я дивилася на згорблену спину Лео Дана, якого попід руку садовили до низької машини. Невже ця літня виснажена людина могла зазіхнути на життя молодого хлопця? Невже от щойно наставляла на нас рушницю? Старий ледь волочив ноги, сиве волосся обвисло брудними пасмами, а кожна зморшка його вісімдесятирічного обличчя випромінювала збайдужілість до навколишнього світу.

Полісмен із нотатником у руках нарешті звернув на нас із Петриком увагу.

- Прошу вас назватися,- мовив він суворо й почав записувати відповіді на жовтому розлініяному папері.

Я ледь ворушила язиком від утоми й зазнаного стресу. Весь час перескакувала на рідну мову, бо бракувало англійських слів. Я не могла зібрати думок докупи: кортіло оповісти всю історію від самого початку, тільки ж де починалася ця неймовірна пригода? І чи закінчилася вона? Адже я й досі не знаю імені невідомої української поетки, адже й досі Лео Дан не зізнався, чи був він насправді зрадником і для чого тримав Ожавашко заручницею.

Полісмен опитував Петрика, і я на мить втратила зв’язок із реальністю. Надворі вже цілком посутеніло. Довкруж нас у ліхтарному світлі сіріли кучугури снігу, чорніли дерева, виблискувало гостроносе каное місяця.

Я поїжилася від холоду - і раптом погляд мій упав на рудого звіра, який, звівши писок до місяця, самозречено завивав. Я роззирнулася - здавалося, ніхто, крім мене, не чув натхненного виття.

Я тихенько посвистала. Рудий звір обернув до мене чорний ніс. Хіба могла я не впізнати свого давнього знайомого - пустуна-койота?

«Привіт»,- мовила я.

«Привіт,- відказав койот.- Упоралася з загадкою?»

«Майже. Поліція дуже вчасно нагодилася - було б нам із Петриком без неї непереливки. До речі,- сяйнула мені нагла думка,- а хто повідомив поліцію?»

Койот тяжко зітхнув і відвернув писок. У хитрому чорному оці зблиснула іскорка.

«Хіба ж міг я,- усміхнувся койот, від чого чорна стрічечка його рота закрутилася на кінчиках догори,- лишити тебе напризволяще? Ярчик мені б цього не подарував».

Із темряви виступив блакитний кіт - я тільки охнула. Ми ж мешкаємо на тому кінці Буремної Затоки - як він тут опинився?

«Ярку! - вигукнула я.- Та як ти!…»

«Ну-ну, не свари його,- підняв лапу койот.- Краще скажи мені: до якого місця ти встигла докопатись у своєму розслідуванні?»

«Лео Дан,- почала я,- це Леонід Дунін. Із роду Дуніних-Борковських, який дав Україні видатного козацького полковника. Під час війни Дунін входив у підпільну боївку, але зрадив побратимів…»

«Це все лежить на поверхні,- хитнув головою койот, і його вушка смішно стрибнули.- Я розповім тобі історію однієї зради - і тоді ти збагнеш, що ніколи не можна робити поквапливих висновків. Уяви собі: раннє спекотне літо. На суничних кущиках саме почали наливатися червоним ягоди…»

Перелесник вдихнув п’янкий літній запах. На суничних кущиках саме починали наливатися червоним ягоди. Пташка тьохкала зовсім поряд, але Перелесник, міський мешканець з діда-прадіда, не розрізняв лісових мешканців, тільки часом, забачивши пістряву пташку з синіми крильцями й довгастим хвостом, застигав зачаровано, не в змозі відвести від такої краси погляду.

Ця зима була такою тяжкою, як ще жодна зима з тих, що він перебув по криївках. Чи не щотижня долинали страшні звістки про «всипаний» бункер, чергову облаву, зради під тортурами, провокації, масові арешти й вивезення людей. Іноді Перелесникові нестерпно кортіло вилізти з бункера, прокрастися до найближчого села, нагло налетіти на МҐБ, постріляти стількох, скількох зможе,- і нарешті закінчити це нестерпне буття. Щоб не бачити, не чути, не прокручувати щодня й щохвилини в голові те саме. Він іще ніколи не почувався таким безсилим і непотрібним.

Але навесні блокади зняли, тільки час до часу наскакували з облавами війська МҐБ, арештовували, хто трапить під руку. Навесні провідник Сокіл наказав виходити з села в ліс. У лісі Перелесникові зробилося навіть легше на душі - розсіялася вічна тривога, що через нього постійно висять на волосині чужі, цивільні і, по суті, не причетні до цієї затяжної війни люди. Ночами провідник ходив до села, тримав зв’язок і добував харчі. Вони ж із Буревісником навпереміну вили з нудьги до вовків, які озивалися до них із лісових нетрів.

Здавалося, Перелесник і забув, що провідник Сокіл був колись хлопчиком-горобчиком Левком Данильцем, безнадійно закоханим в Оксану Байду, старшу Орисину сестру. Сокіл змінився до невпізнанності: з того самого дня, коли сестри Байди зникли безвісти, в погляді його з’явилася холодна відстороненість і незворушна рішучість.