Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Коли пані Ірина відірвала погляд від аркушів, в очах її стояли сльози. Вона квапливо шморгнула носом і висякалась у серветку.

- Це ваше? - тихо запитала я.

- Наше,- відповіла моя господиня.- Ми з Йосипом привезли з Німеччини всі папери, хоча я усвідомлювала, що дедалі складніше буде переправити їх в Україну…

- Для чого в Україну? Якщо це ваше особисте?

- Ну, я ж обіцяла сестрі віддати все Семенові, коли закінчиться війна й він повернеться…

У мене голова йшла обертом. Який Семен? Навіщо передавати? І якщо моя господиня - таємнича О. Байда, то чому її ніхто не міг розшукати? І невже вона більше нічого ніколи не писала? Переселилась у Буремну Затоку - і як відрізало?

Пані Ірина уважно подивилася на мене крізь скельця великих окулярів, пригладила коротко підстрижене сиве волосся й промовила:

- Моя старша сестра Оксана,- вона вказала на спільну світлину двох сестричок,- мала нареченого - Семена. Його забрали до війська у переддень війни, і відтоді ми не отримали від нього жодної звістки… Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як ми в Німеччині працювали на фабриці, був наліт, і сестра моя сильно попеклася? Вона померла в лікарні. А перед тим взяла з мене слово, що я заберу всі її папери й передам Семенові…

- То поетка О. Байда - це ваша сестра Оксана?!

- Так! А ти подумала,- вона усміхнено глянула на мене, й сльози в її очах висохли,- що то я сама?

Пані Ірина дзвінко, зовсім по-молодечому розреготалася. Гості, які ні чорта не розуміли з нашої плутаної розмови, підтримали її спершу ніяковими смішками, а далі над будинком по провулку Росомахи розлігся веселий заразливий регіт.

Я гоготала разом з усіма, а в голові тривала напружена робота думки. Сестри Байди опиняються в Німеччині в сорок третьому році. Роман Шолуденко на псевдо Буревісник бачить сестер на біржі. Він же, Роман Шолуденко, теперішній Лео Дан, тікає з України аж у сорок дев’ятому, коли гине Леонід Дунін із роду Дуніних-Борковських, а Левка Данильця заарештовують. То чому за шість років із сорок третього по сорок дев’ятий Буревісник так і не розповів товаришам, що насправді сталося з сестрами Байдами, коли вони зникли безвісти?

- Пані Ірино,- мовила я,- Левко Данилець кілька років розшукував вас із сестрою. А по його смерті онук Ромчик, названий так, до речі, на честь зрадника Шолуденка, теж приїхав сюди шукати вас - хотів виправдати діда. Коли буде суд,- я важко подивилася на господиню,- сподіваюся, ви не заступатиметеся за Лео Дана.

Пані Ірина мовчала. Я відвела очі до вікна, крізь яке проглядала пласка верхівка Гнізда Буревісника. Саме тут, біля гнізда великого міфічного птаха, ми знайшли українського Буревісника. І він виявився зрадником. Спершу мимовільним, але одна слабкість тягне за собою іншу, поступово стирається чітка межа між праведним і неправедним, і наступний крок - свідомий злочин.

Гості повернулися до тарілок. Ми випили за здоров’я всіх присутніх, потім за відомого всьому заокеанському світові «Будьмо!» і ще третю чарку за розкриту таємницю.

- Пані Ірино,- знову запитала я, дожовуючи ніжний шматок печені. На великому тарелі вже не лишалося ні крихти - гості вірно оцінили переваги свинини над яловичиною.- Пані Ірино, а як ваші папери потрапили до університетської бібліотеки?

- Це все моя дочка. Років десять тому ми затіяли в хаті ремонт, і вона категорично заявила, що в нас стільки мотлоху - половину треба викидати. Я тиждень розбирала старі речі, вирішила частину передати

«Просвіті». Я не збиралася віддавати сестрині вірші нікому - й на думці не мала! - але в сум’ятті ремонту, відай, передала не ту коробку…

Мені подумалося: тепер ми точно знаємо, хто проліз у хату Бачинських і покрав фотографії зі старого альбому! І хто підпиляв крокви на даху клуні, щоб поховати під снігом пані Ірину - єдину, хто знав правду про Романа Шолуденка! Все, все стає на свої місця. А може, Лео Дан украв іще щось, тільки пані Ірина цього ще не виявила?

Я запитала:

- А у вас іще лишилися якісь Оксанині папери?

- Коробка стоїть у кімнаті під сходами. Ходім, я тобі покажу.

На нетвердих ногах я спускалася вузькими сходами у своє темне підземелля. Пані Ірина дріботіла позаду. Перед вічно замкненими дверима, які вели в таємну кімнату, ми зупинилися, моя господиня посмикала ручку - і легко відчинила.

Ми ступили в захаращене приміщення, пані Ірина запалила світло.

Ось валізка, на якій іще бовтається квитанція з аеропорту, хоча Бачинські сто років уже нікуди не літали. Старий пилосос, іще цілком справний, про існування якого всі вже забули, а викинути шкода. Ящик дрібної картоплі - навесні пан Йосип, як сутий українець, засадить клапоть городу…

Між ногами мені прослизнула блакитна тінь і підскочила до великої картонної коробки, потерлася вусом об ріг. Випереджаючи настанови пані Ірини, я потяглася до коробки. Котик Ярчик став на задні лапи, вчепився кігтями у край і зазирнув усередину. Круглий живіт його смішно випнувся, коли він зосереджено роздивлявся темні глибини вмістилища старих секретів. Я встромила руку в коробку й навпомацки дістала тонкий зошит.

У голові легенько крутилося від неймовірних таємниць, до яких ми виявилися причетними, від білого вина, а головне - від дивного передчуття, що зараз закінчиться одна з найнеймовірніших пригод у моєму житті - отак часом перегортаєш останню сторінку цікавої книжки і не можеш розлучитися з героями!

На обкладинці зошита виведене було ім’я автора - Оксана Байда. І назва твору.