Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Пан Каньовський.

Мовчи! Бондарівна

Поросте татарським зіллям-травою…

(Робить рух, ніби хоче підвестися).

Не закопуй мене в землю живою!

Пан Каньовський сахається, але Бондарівна вже знову лежить мертва. Д і в ч а т а прикрашають труну, стиха наспівуючи.

Дівчата.

А калина в цвіт убирається,

Погуляти збирається.

Б о н д а р і в н а розплющує очі на згадку про калину, вдихає запах.

Бондарівна.

Калина чогось сумна.

Пан Каньовський.

(задивившись на Б о н д а р і в н у )

А гарна ж з лиця вона!..

Бондарівна.

(усміхається до себе)

А цвіту того! А листя!

Пан Каньовський.

(не зводячи очей з Б о н д а р і в н и )

…Мов купана у любистку.

(Наче опритомнівши)

Забивайте труну!

Батько.

(кидається до труни)

Не дам!

Ж о в н і р и відтягають його.

Пан Каньовський.

(відвертається)

То спускайте, як є!

(Ж о в н і р и тримають б а т ь к а , а х л о п ц і опускають відкриту труну в могилу).

Я й сам

Щось очей не відведу.

(Проводжає труну очима)

Краще,

Як була б ти дурна й пропаща…

І жива!..

Ох, лихі, лихі

Наші люті, тяжкі гріхи!..

П а н К а н ь о в с ь к и й помічає, що і досі стискає вінки в руках, злісно кидає їх до ями. Раптом звідти - глухий голос Бондарівни.

Бондарівна.

Нащо ці три вінки з барвінку?

Вже так хочеш мене за жінку?

Вже так очі мої ясні,

Вже так брови мої сумні

Світ тобі зав’язали?

Пан Каньовський.

(мимохіть нахиляється над ямою, його ледве тримають ноги)

Лихо

Моє!..

Бондарівна.

(не впізнає пана Каньовського, їй мариться хтось інший)

Тихше, коханий, тихо.

Глянь на мене, всміхнись мені!

Пан Каньовський.

Бондарівна моя в труні!

Бондарівна.

Білим шовком, зеленим хмелем

Постіль шлюбну я нам постелю.

Краще квітки - в усім саду…

Чом не йдеш ти до мене?

Пан Каньовський.

Йду!

Падає в яму.

Завіса.

Певно, шановний читач гадає, що таємниці Буремної Затоки закінчилися там, де й почались,- у підвалі будинку по провулку Росомахи? Зізнатися щиро, я теж спершу так гадала. У мене на руках були твори малознаної української поетки, яка встигла перед війною надрукувати по часописах лишень кілька віршів, що про них схвально відгукнувся сам Максим Тадейович Рильський, але так і не видала власної збірки; у мене були спогади її молодшої сестри, і в перспективі вимальовувалася сенсаційна наукова робота…

Джеклін подзвонила мені зранку і загадковим шепотом повідомила, що сьогодні ми всі запрошені на прогулянку в Оджибве-парк. Їдемо двома машинами - Майкловою та Петриковою. Я маю бути готова за годину, друзі підхоплять мене по дорозі.

Зібралася я навіть швидше. Котик Яро крутився поміж ніг, наче сподівався, що я візьму на прогулянку і його.

- Ні, Ярчику, ми їдемо далеко, аж ув Оджибвепарк (не знаю, якого біса,- за бортом собачий холод), а маленьким котикам не можна відходити так далеко від хати - у лісі бродить страшний ведмідь. Клацне зубами - і нема котика Ярчика…

Яро хитро мружив очі та глузливо стріпував довгими вусами: мовляв, ми ще побачимо…

Дві машини під’їхали до мого дому одночасно - червона й зелена. З пікапа визирали голови Майкла, Джеклін і Султани, котра, як завше, тулилася на маленькому стільчику позаду водія. Я за звичкою заскочила в червону машину.

- Професоре Аніт, зізнайтеся, це ви влаштували виїзд у парк, кхе-кхе, радше ліс, за погодки, коли птахи на льоту замерзають?

Петрик тільки загадково усміхався. Він вирулив із провулку й переїхав місток через річечку Росомаху. Напрямок на колишню індіанську резервацію за останні місяці став мені просто рідний.

На виїзді з міста до нас підсіла усміхнена Ожавашко. З лиця вона була схожа на Петрика, мов сестра.

- Привіт, Меме! - вигукнула вона радісно.- Так приємно тебе бачити! Ти ж мене вже двічі врятувала від смерті, а в мене ще й не було