Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Перелесник забув, що й Буревісник колись був звичайним собі студентом Ромком Шолуденком із вічно запаленими, червоними від ненастанного читання очима. Буревісник зробився мовчазним і наполоханим, здригався на кожен несподіваний звук і, що найгірше, анічогісінько не читав. Навіть Сокіл не міг його ні вмовити, ні змусити передрукувати якусь відозву - Роман робився кам’яним і, ввижалося, нічого просто не чув довкола себе.

Перелесник, здавалось, забув і своє власне ім’я Леонід, за яке при народженні побилися не на життя, а на смерть його мама з татом, котрим на той час заледве минуло по вісімнадцять років: мама хотіла синочка Олександра, а батько, нащадок бічної якоїсь гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських, неодмінно бажав наректи сина на честь знаменитого прадіда Василем. Зі злості назвали ні нашим, ні вашим - Льончиком. І так він змалечку незлюбив це ім’я, що волів би до кінця життя зоставатися Перелесником.

До кінця життя… Судячи з того, що коїлося наокруж, зовсім близько не те що кінець життя, а й кінець світу.

На початку літа, разом зі страшною спекою, прийшов повітовий СБ, вусань-львів’янин. Сказав, що більше не має зв’язку, що треба пробиратися на Станіславівщину. Сокіл довго сидів мовчки, а ввечері прокрався у село. Повернувся під ранок, проспав чотири години як убитий, а по сніданку промовив:

- Будемо вибиратися за кордон.

- Ти ж не знаєш Карпат! - вигукнув Перелесник вражено. Роман-Буревісник відмовчувався.

- Ми й цих лісів не знали,- спокійно відказав Левко-Сокіл.- Якби десять років тому тобі показали твоє теперішнє життя, ти би повірив, що здатен змінитись аж так? Ти би повірив, що межі людському терпінню немає, і скільки б не гнула нас доля…

- Бог,- глухо кинув Буревісник. Льончик здригнувся на таке блюзнірство, але Сокіл спокійно продовжив:

- …ми гнутимемося нижче й нижче, і терпітимемо, і пристосовуватимемось, і боротимемося за кожну хвилину життя. Але зрештою навіть верба ламається…

Перелесникові рвалося з язика: чого це раптом ми маємо зламатися? Адже навіть під тортурами ламаються далеко не всі! Та Сокіл мовби прочитав його думки:

- Не варто спокушати долю й перевіряти себе на міцність. По той бік кордону люди теж не сидять склавши руки. Так, то зовсім інші методи боротьби, і хтозна, які з них дієвіші…

Мельниківці отримали наказ вийти з Краю ще напередодні війни. Бандерівці залишалися для збройного опору окупантам. Перелесникові, недоученому студентові-киянинові й колишньому комсомольцеві, не збагнути ніколи внутрішніх суперечностей двох крил ОУН, не варто й замислюватися, бо тоді миттю зринає в пам’яті примовка про трьох українців, поміж яких два гетьмани, і байдуже стає не те до боротьби, а й до життя.

- Не варто спокушати долю…- буркнув Шолуденко-Буревісник.- А переходити кордон у сьогоднішніх умовах - не означає спокушати? Дуже, дуже цікаво. Уже пробивалися Залізний і Вірмен за кордон - і де вони зараз? Мовчиш? Правильно, на небі вони… або в пеклі, не знаю… І ми там будемо.

- Чорт,- вилаявся Сокіл,- Ромку, я тебе останнім часом не впізнаю. Що тобі зробилося? Тебе мов хтось зурочив!

Перелеснику раптом прилила кров до обличчя: а він якраз знає, коли саме Романа зурочили! Тоді, коли зникли сестри Байди! Ромко ходив сам не свій, наче його підмінили. Перелесник був подумав тоді, що Роман так непокоїться через старшу з сестер Байд - ще один таємний залицяльник «звабниці Оксани, крижаної панни», як колись про неї склав експромт один знаний київський поет-неокласик.

Ет, що вони всі в тій Оксані бачили? Перелесник не міг начудуватися: висока - в рівень із чоловіками, худюща як тичка, ще й під хлопця стрижена. Гляне своїми сірими очищами - заморозить. Точно в яблучко сказав поет - «крижана панна», Снігова Королева… Інша річ - молодша сестричка Орися! Як співав отой львів’янин, повітовий СБ:

Перелесник піймав себе на тому, що усміхається на саму згадку про молодшу сестричку Байду, та одразу ж у тім’я стукнула думка: сестри зникли безвісти в сорок третьому і не знати, чи й живі ще,- і грайливий настрій миттю випарувався.

- Нам потрібні документи,- говорив тим часом Левко-Сокіл.- Романе, я сподіваюся, тобі можна доручити таке відповідальне завдання? Незважаючи ні на що? Ти ж упораєшся?

Буревісник похмуро підвів голову, кілька секунд незмигно дивився на провідника, тоді байдуже кивнув. Перелесник аж зіщулився від ваги того погляду, яким обтяжив товаришів Роман Шолуденко. А був же Буре- вісник колись джиґун і мартопляс! Глянеш на оце виснажене трикутне обличчя - і хіба впізнаєш?

Цілий день пакували якісь речі, але Перелесник і пригадати не міг би, що саме. Повітовий СБ наказував, щу треба заховати і де. Леонід здивувався: повітовий поводився так хазяйновито, мовби сам нікуди не збирався, хоча хто як не він сказав переходити на Станіславівщину? І виявилося, що повітовий ніде й не збирався-таки! У нього на селі в родині вчителів залишилася дружина, яка мала от-от народити. Щойно вона народить, дитину подружжя залишить бездітним учителям, аж тоді шукатиме зв’язку.

Перелесник поглянув на товариша - й перед очима знагла майнула картина: повітовий лежить із простреленим животом, дружина його сидить у камері з двадцятьма такими самими знесиленими жінками («Не спати! Не лежати!»), а дитина віддана на незаконне всиновлення під чужим іменем… Збентежено відвів очі й потрусив головою, щоб відігнати марево.

А коли над лісом запала темрява, Буревісник не прощаючись пішов на завдання. Добути три посвідки - захмарна мрія й непідсильна справа, але до неї готувалися давно, й ретельно продуманий план видавався бездоганним. Звісна річ, ще жодного разу в історії людства жоден план не вдавалося зреалізувати без утрат