Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

Нарешті з колгоспу приїхала кіньми пожежна бочка. Поки приладнались, аж тут лопнув шланг, уся вода й виллялася. До того рейваху ще й серед двору зробилася величезна калюжа. Люди по ній ковзаються, падають з відрами.

Страшна та була ніч. Дівчата до ранку ночували по сусідах, а я сиділа у своїй клуні – щоб встерегти хоча б худобу і зерно, що залишилось. Бо знала, що й на біді знайдуться ласі поживитись.

– Це Гордій підпалив нам хату, – каже вранці Ганя, – більше немає кому.

– Довго й не треба було: в’язанки лежали попід самі вікна, черкнув сірником – і готово…

– Увесь мій одяг погорів, – журиться Маруся. А дитина аж захлинається у неї на руках.

– Святі ікони згоріли… – плачу. – І німці були, не винесли, а тут – усе пропало…

Я знала, що у селі були свідки мого горя – люди, що бачили, як Гордій підпалював хату і біг після того по нашому городі, як коня свого залишав під вільхами. Ще й ми ж тоді тільки-тільки викопали картоплю, земля була пухка і свіжа – геть і ступні Гордієві по землі було добре видно – великі, чоловічі, від кирзових чобіт. Його можна було б притягти до суду… Але ті, що бачили й могли розказати на суді, тільки перешіптувалися між собою. Але я їх не маю права судити, тих людей – вони боялися свідчити проти Гордія. Бо був неписаний закон: свідкові після суду палили хату…

Згоріли наша хата й хлів, осталася тільки клуня. Нас із дітьми на цілу зиму прийняли до себе жити сусіди.

– Ходіть жити до нас, – попросила Олександра. – Ви нам хати не пересидите. Якраз Настя із Дмитром вийшли на свою господу, їхня половина тепер стоїть вільна.

– Спасибі… – обійняла я чоловікову сестру. – Ми тільки до весни перебудемо, а там спроможемося, та й зліпимо собі нову хатинку.

– А поки йдіть до нас.

Цілу зиму ми тулилися у одній невеличкій кімнаті, на плиті варили їсти, спали покотом на соломі.

А як тільки завесніло, тільки-тільки з’явились перші стежки в болоті, я й пішла по селу – скликати жінок на вальки.

– Я відроблю, – кожній обіцяла і аж кланялася низько, так дуже просила. – Ви ж знаєте, у мене дівчата. Ми відробимо.

І якогось дня зійшлися у нас на згарищі молодиці. Дядьки підводами возили глину, висипали на подвір’ї, носили із криниці воду, лляли поверх глини і засипали полову. А тоді молодиці підбирали високо спідниці й сорочки, підтикали їх за пояс і починали босі по глині танцювати – так робили заміс. Кілька жінок набирали той заміс у жмені і клали в дерев’яні форми, бахкали ними по землі – викладали вальки.

Люди робили швидко, і вже за три дні на нашому подвір’ї стояли стіни. А тоді я знову пішла по селі – вже просити чоловіків на верх.

– Чим же ти будеш платити? – питають мене люди.

– Що здужаємо, то відробимо з дівчатами. Та й хлопців маю! Грішка із Іваном теж відроблять, коли що буде треба, – обіцяла.

Уже над стінами й виріс верх. Крокви я сама вкрила житніми сніпками; жінки укидали стелю глиною; знаюча баба прийшла і виклала піч. Аж вкінці я вирівняла під ногами землю.

– От і все! – столяр прибив до дверей клямку. – Гарна вийшла хата!

– Гарна… – кажу йому. – Тепер буду відробляти до самої смерті, і чи ще й встигну.

– Як не ти, то діти колись відроблять!

Ще не висохла на стінах і стелі глина, ще роса текла кутками, скрізь добре проступала солома, а я справляла новосілля.

– Прийдіть, хоч хліба із салом поїмо, – запрошую Олександру із Арсеном. – Так не можна переходити до хати, щоб геть без хліба…

За літо наша нова хата не встигла добре висохнути. Але ми не мали іншої, а людям я не хотіла набридати. Так і зимували ми того року в сирій. Як зараз пам’ятаю: стіни чорні, ще не білені – бо ж мокрі. Смерділо сирістю, гнилизною.

Аж на весну хату побілили – коли вже можна було відкрити настіж вікна.

Марусин колишній чоловік швидко після того знову оженився, не минуло й року. З Гордієвого села переказували, що народився у нього син.

– Бач, Олександро, – кажу, як почула таку новину, до зовиці, – не в одної мене дочки засиділися у дівках – є ще такі, у яких війна забрала батька.

Маруся дитину здала в ясла, та