Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ой горе ж яке!!! – і я, як сніп, упала на порозі.
Мій крик почула Ганя. Як вискочила вона у сіни, та побачила, що я лежу, мерщій метнулася назад до хати, взяла з собою води та й оділляла мене. А тоді ми обоє побігли до сусідів, найняли підводу і поїхали до міста.
Заходимо до лікарні, знайшли палату. Дивлюся – на ліжку Маруся лежить побита, а дитини поряд з нею немає.
– Де Надя?! – а мене всю аж трусить. – Де дитина?!! – кричу. – Чого ти не вгледіла дитини?!! – рву на собі коси.
– Мамо, Наді зараз шиють голову, казав лікар, що вона буде жити, – Маруся шепче побитими губами, і стало видно, що немає передніх зубів.
– Як же це так сталося?… – я побачила, мені вже й шкода. А ще почула, що дитина жива, то наче туман із голови почав сповзати.
– Гордій прийшов з роботи п’яний, та й почав битися. Він увесь цей тиждень дуже мене бив, мамо! А цього разу ще й вийняв із штанів паска, замахнувся… А у мене тоді в руках була Надя, вона спала. То Гордій і вперіщив по дитині – бляхою розсік голову! Мамо! Стільки було крові! Я подумала, що дитина вмерла. Але він її не вбив…
– Слава Богу! – кажу. – Як буде все добре, поїдеш, Марусю, після лікарні назад додому, бо не треба нам такого заміжжя. Уже краще бути все життя самій, ніж якийсь п’янюга має так гірко з тебе знущатись.
А Маруся тоді підвелась з ліжка, узяла мою руку й поцілувала.
– Спасибі, – каже, – мамо…
Дивлюся згори, а у її чорному волоссі вже повно сивини. Мені так гірко-гірко тоді зробилося, думаю, що то моя дитина так перемінилася. Якого ж я горя своїй Марусі тим заміжжям завдала!
З лікарні ми з Ганною забрали Марусю додому. Це вже було, як у колгоспі закінчувались жнива. Зерно зібрали, а великі в’язанки соломи люди складали у березі, в кінці нашого городу, попід самі вільхи.
– Як же добре, що вже по всьому! – радіє Маруся, розмотує в хаті дитину, цілує її.
– Шрам, видко, залишиться, – роздивляюсь при світлі Надю. – Добре ж, що хоч у такому місці, що не дуже видно, буде закладати волоссям. Бо якби ударив був по личку!..
– Не хочу, мамо, більше й чути про того нелюда. Поїду в район і перепишу по-новому дитині метрику! Заплачу, але нехай запишуть, що я одиначка!
– Шкода, шкода…
А тоді Мирося сіла бавити дитину, а ми з Марусею і Ганею пішли у берег по солому. Взяли по повній в’язанці на плечі, та й принесли, виклали солому попід саму хату, аж по самі вікна. І ще один раз вернулись.
– Вранці треба буде занести солому в клуню, – каже мені Ганя. – Добре, що ще дощу не було!
А соломка й правду, така хороша була, суха, аж шамрала.
– Гарна солома, – кажу. – Давно ми так гарно не збирали.
Аж тут по вікнах щось як затарахкає!
– Чого ви защебнулися?! – бачу, а то Гордій! Приклав дашком до скла руку і кричить знадвору. – Це я прийшов! Скоро відчиняйте двері!
Я й пішла, відчинила, але в хату не пустила. Стала на порозі, руками вперлась у варцабу.
– Чого тобі? – запитую.
– Як це – чого?! Тут мої дитина й жінка, і я тут буду жити!
– Ні! Йди геть, більше ти вже Марусі не чоловік.
– Нехай мені це сама Маруся скаже!
Маруся те почула, вийшла із сіней і скрутила Гордієві дві дулі.
– А це ось бачив?! Ось тобі моя відповідь, йди геть!
– Марусю, чуєш? Я більше вже не буду пити! І битися не буду… То ненароком, один раз так вийшло, – стоїть Гордій і просить.
– Ти замалим не вбив мені дитини! І взагалі, я тебе бачити не хочу, ти мені гидкий і противний, щезни з моїх очей! – і Маруся пішла у хату.
А я стою.
– То це так?! – вишкірився до мене Гордій. – Я вам цього не подарую, ви ще всі будете гірко шкодувати! – спересердя копнув суху солому чоботом і пішов.
А вночі я прокинулася від того, що у кімнаті стало видно, як удень. Чую, Ганя кричить:
– Вставайте, хата горить!!!
Поки ми повискакували на вулицю, а вогонь уже й побіг по стрісі. Дуже швидко розгорілось полум’я, ми нічого й винести не встигли. Стоїмо, як спали, босі, голі, в самих сорочках. Я дивлюся на свою хату, а суха солома горить, аж стогне, дим стовпом здіймається до неба. Швидко й отямились, ухопили відра й кинулись у берег, усі разом почали носити воду з
