Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Ганя теж ходила на роботу в колгосп, жила зі мною.
Іван закінчив технікум в Умані і поїхав на роботу аж до Львова, робив біля машин, механіком.
– Буде мати розум, там і ожениться, – казала Ганя. – На Західній Україні люди дуже працьовиті. Жінки, як ласочки, увесь час прибрані гарно, не так, як у нас, і говорять солоденько, чуєш голос, а здається, що співає. І живуть люди не так убого, – згадувала свої заробітки в голодовку.
Грішка після училища поїхав по направленню в Казахстан. Привіз із заробітків штапельні хустинки – білесенькі, із маленькими трояндочками (за ним поїздом привезли хліба – заробив), у нас тут таких ще й не було!
Мирося як закуталась в ту хустку, та й побігла на вечірнє кіно, разом із подружками. За клуб у нас в селі тоді була довга біла хата, під солом’яною стріхою. У цій хаті колись жили заможні люди, куркулі, а як їх вислали в Сибір і вони звідти не вернулися, то тепер у хаті був сільський клуб. Кіно там крутили тільки про війну або ще про Щорса, чи про Котовського, Чапаєва. Мирося кіно любила: вона ходила дивитися, чи не побачить батька!
Після кіна в неділю у клубі були танці! Під хатою на стільці сідав дядько і грав на гармошці, в основному вальс або ще краков’як. А дівчата й хлопці танцювали. Жінки не мали часу, то хіба старі баби сідали на колодках або дядьки курили – це були такі глядачі. Телевізорів тоді не мали, а музику в селі далеко чути, от люди й сходились.
Мирося завжди танцювала удвох із Тоською. Дівчата ще до пуття не вміли, то стрибали, як ті кози, наступали одна одній на ноги – дуже хотіли танцювати.
І от з’явився у Миросі перший кавалер – звали його Андрій, родом був із села Матвіїхи. Тільки виходило так, що кавалер той наче й був, але Мирося його ні разу ще не бачила: він тоді служив у армії і присилав звідти листи.
– Який же той твій Андрій? – було, допитуюся, як побачу, що вона сидить і листа читає.
– Мабуть, гарний, – каже мені Мирося. – Високий, чорнявий, кучерявий…
– От би його побачити!
– І я б хотіла…
Познайомила Миросю із Андрієм його рідна сестра, Дуня, вона працювала тоді у нашому селі в колгоспі. А якось прибігла до нас у неділю й гукає:
– Миросю! Сьогодні мій брат приїжджає у відпустку! Він увечері приїде в село на танці, то ти приходь, нарешті ви побачитесь!
– Добре! – дивлюся, а моя дитина і наче рада, і перелякалась дуже.
Увечері Мирося, нікому нічого не сказала, йде. У сутінках підійшла під самий клуб, сховалася за деревами, стоїть-спостерігає: хто ж це той Андрій? Себе видати не хоче, думає: а раптом я йому не сподобаюся? І тут вона побачила Дуню, а разом із нею – чужого хлопця. Миросі ж цікаво! Придивляється вона пильніше, аж то щось таке стоїть – невеличке, руде і п’яне… Каракаті ноги хлопець широко розставив і хитається, не встоїть, ще й сипле матюками! Підійшла Мирося ближче, але старалася так, аби її не помітили, та й хотіла підслухати. Але п’яної мови ніяк не могла розібрати! Аж тут хлопець пішов танцювати, а Дуня відійшла набік.
– Дуню, – Мирося підкралась й шепче їй на вухо. – Це ж хто з тобою був?…
– О, Миросю! – зраділа Дуня. – Так то ж Андрій! Він тебе чекав! Ти де ходиш?!
– Андрій?… Оце…
– Чекай, стій тут, я зараз гукну брата!
– Не треба його гукати, – проситься Мирося. – Твій брат дуже малий на зріст, він мені в пуп дихає, я краще вже піду додому! – і втекла, аби ніхто її не бачив.
Гріша Кесар після того, як його батьки вигнали Анфісу, дуже довго не женився. А тоді таки взяв Федору.
Федора була вже жінка підтоптана, добре старша за Грішу, і до того ж вдова, мала свого сина. Гріша від першого дня чомусь не злюбив пасинка Івана. Може, що він був йому чужим? То той Іван часто й ночував у мене – товаришував із моїми хлопцями. А як пішов до армії, то почав писати до Миросі листи, просив, щоб вона його чекала.
І Мирося дочекалась…
Як прийшов Іван із армії – високий, гарний, у військовій формі! Йдуть вони з Миросею по вулиці, а назустріч – Тоська.
– Дивись, Миросю, бо я відіб’ю у тебе солдатика!
– Не лякай!
– Як не я, то хтось інший украде! Бо ти йому не пара!
І як у воду дивилася…
Бо Іван і справді покинув мою Миросю. Поїхав він до Севастополя, десь там і одружився.