Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

хоче за нього йти? – питає Олександра.

– У тім-то й річ, що не хоче, – та й розказую, що й до чого.

Олександра уважно вислухала.

– А що, – каже, – знаю я цього Гордія. Та він такий хороший! І чоловік вам буде у подвір’ї, хоч яка підмога – курку заріже, биками привезе із поля сіно. Не відказуйте! Беріть собі у прийми.

– Та нізащо! – сердиться на ці слова Маруся. – Від нього смердить горілкою і коровами!

– То це ж чоловік, – не мовчу і я. – Чим він другим має пахнути?

– Не піду!!!

– Ну, тоді… Як не хочеш, Марусю, йти заміж за Гордія, то я віддам Миросю!

А Мирося сиділа на печі, почула, що я кажу, та як підскочить:

– І як це я в п’ятнадцять років заміж піду?!

– Ти чула? – кажу до Марусі. – Як не захочеш виходити за Гордія заміж, то вийде твоя молодша сестра, а тобі сором буде!

– Ще Ганя є!

– Марусю, що ти кажеш!!!

Хоч і не згодна була Маруся, та за два тижні ми таки відгуляли весілля, і стали молоді жити у нашій хаті – на другій половині, через сіни.

– От уже я зазнала щастя! – Маруся за місяць аж зчорніла. – Спасибі вам, мамо!

– Нічого, доню, звикнеш, – заспокоювала я дочку. – Ти тільки чоловікові своєму не переч, змовчуй і терпи.

– Хіба ж ви не бачите, що Гордій щодня, ще від весілля, п’яний!

– А наш батько хіба не пив? А інші?… Теперечки такий час, – кажу, – що геть усі чоловіки п’ють. То де ж ти дінешся?

– А от і не всі! Це ви мені такого чоловіка підшукали, аби він мене мучив!

– Гордій сам прийшов, я його не шукала.

– Та краще б я й на світ не народилася, як тепер так жити!

І так у нас було день при дні…

Гордія ще немає, Маруся прийде з роботи, жвава і весела, бігає, щось робить, копошиться. Як тільки він з’явився у воротях, дочка моя й зів’яла, мов на каторгу іде до своєї хати, згорблена, смутна. А чоловікові байдуже на Марусин настрій, він увійшов до кімнати, та й…

– Наливай, жінко, чарку! Давай вечерю і лягай зі мною у ліжко! – кричить, а сам вже п’яний.

Маруся бродить по хаті, мов сновида – і лягти не хоче, і вигнати не може: бо чоловік.

А цей чоловік, відколи з’явився у нашому дворі, пальцем об палець не стукнув. Усе в нас із ним, як і було раніше, тільки й того, що добавилося клопотів у хаті, та ще – Маруся моя замужем.

За два місяці Маруся почула, що вагітна: не може вона ні спати, ні їсти, і як що ковтне, те зразу й вирве, аж вітер її став носити.

– Ну, тепер ніде вже не дінешся, – кажу, – дитині треба батька.

– Мамо! Я собі щось вдію, не люблю я його!

– Яка любов?! – дивуюся на такі слова. – Це все вигадки! Я за вашого батька виходила по любові, і що з того? Де тепер та любов? Пропала! Ніякої любові немає, є терпіння! Я терпіла, і ти терпи! – вчу свою дитину.

– Але ж не у всіх так! – таки пручається Маруся.

– У кого не так, скажи?

– Он у тітки Олександри, і у Галини, у Дмитра із Настею…

– Що ти кажеш?! У них був батько, вони виходили заміж і женилися, бо прийшла пора, їх брали такі люди, як вони. А ми хто?!

– То це так?…

У травні в Марусі народилася Надя.

– Тепер йдемо жити в А., до моїх батьків! – сказав Гордій. – Трохи тут поробили, а тепер моя мати каже, щоб ми ішли до них.

– Що ж ти тут зробив? – дивуюся на такі слова свого зятя.

– А хіба у вас було що робити? Та щоб ви знали, я, може, що й робив би, але хіба за вашою Ганею встигнеш?!

Із лікарні Маруся вже їде в село А., за п’ятнадцять кілометрів від дому – в ліс.

– Як там наша Маруся… – сиджу й журюся. – Чи є у неї хоч молоко для дитини?

– Я піду й провідаю! – Мирося молода, вона прийшла з роботи, скинула балетки, взяла банку вдень видоєного молока та й побігла. А бігти ж