Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Але Мирося не журилась, бо заміж не спішила, у неї перед очима все стояло Марусине заміжжя…
– Таки краще самій бути, – до того, ще й чи не щодня торочила своє Маруся.
І я теж уже мовчала, нічим не дорікала своїм дівчатам, та й для чого?
Надію мала хоч на хлопців.
Грішка не захотів жити у селі, поїхав до Києва. І там знайшов собі гарну дівчину, Наталку. Уже думали женитись, як тут – забирають його в армію!
– Хоч би Наталка мене дочекалася! – журиться Гріша. – Як повернуся, зразу й зробимо весілля.
– Дочекається, чого ж не дочекатися, – кажу синові. – Де та Наталка ще знайде такого хлопця?
А Грішка мій і справді був гарний – високий, широкий в плечах, брови мав чорні, чуб буйний, кучерявий.
– Увесь у свого діда вдався! – бувало, каже Олександра. – Дивлюся я на твого Грішку і наче бачу свого батька.
Надіялася і чекала я на сина. Чекала свого жениха у Києві й Наталка.
А Грішка відслужив, скільки треба, і залишився у Луганську – прапорщиком!
Якось я отримала від нього листа. Але читати не вміла, то дала до рук Миросі.
– «Дорогая мама и родные мои сестренки, братец Иван, сообщаю вам о том, что я не могу сейчас приехать, так как женился. Но как только меня смогут отпустить, я приеду к вам вместе с молодой женой», – російською, прочитала голосно Мирося. А я так і сіла на підлогу!
– Мамо, це ще не все, – Мирося вийняла із конверта фотографію. – Тут ще карточка, дивіться!
Взяла я ту карточку до рук, підійшла з нею до вікна, роздивилась. На фотографії була молода дівчина – білява, усміхнена. А на звороті – знову букви.
– Прочитай, Миросю, – прошу. – Хто ж це вона така, ця дівчина?
– «А это я, Неля, ваша невестка. – читає Мирося. – Если нравлюсь, то смотрите. А нет, то что уже сделаешь!»
– От і все весілля, – каже мені Ганя. – Оженився наш Грішка на якійсь кацапці.
– Сідай і відпиши йому, – кажу до Миросі. – Та гарно там попроси Грішу, щоб він безпремінно і якнайшвидше до нас приїхав!
– А ця дівчина?… – запитує мене Мирося.
– Ну з молодухою хай приїжджає, а як же вже без неї?!
І за місяць ми мали в хаті гості: приїхав мій син, привіз свою нову сім’ю – тещу, молоду жінку та ще й її брата!
– Боже! Это все ваш огород?! – вхопився невістчин брат за голову руками.
– Увесь наш, – хвалюся, горджусь собою. Показую: – Аж о-о-о-он до тих верб!
– Это какой-то ужас! Если бы у меня был такой огромный огород, я бы на тех вербах и повесился!
– ?…
Не знала, що йому й казати…
Сваха ж моя хотіла грати в карти. Вже й пообідали, а вона сидить, чекає.
Я не розумію, бо у нас у селі як? Нам нема коли сидіти! І мої дівчата, і я – тільки вийшли із-за столу, так зразу ж впрягаємось у роботу, та й бігаємо до ночі. Нам немає коли, то сваха цілий день сама сидить у хаті, сердиться.
А третього дня ще й збунтувалась:
– Я не понимаю, что вы за люди такие?! – ніяк не візьме вона до тямки, кричить. – У вас что, не найдется ни минуты свободного времени на своих гостей?! Вы нас что, совсем-совсем не уважаете, что ли?
І я теж не візьму до тями – що та сваха від мене хоче?! Бо я звикла жити по-іншому! Для мене полежати чи посидіти бодай одну годину без діла – та такого не могло бути!
І молодесенька невістка теж була, ніж ми, інакша.
– Ну, Гришенька, ну пойдем со мной на танцы? – усе канючить у мого сина, проситься. І я бачу, що вона така улеслива, як лисичка.
– Дивись, бо хлопці відіб’ють у тебе Нелю… – шепче Грішці за порогом Ганя. А Неля тим часом нагрітим гвіздочком підкручує над чолом світлі завиточки, красить губи помадою – одним словом, городська.
– Ні, Неля не така, – каже Гані Грішка. – Вона знаєш яка у мене!
– Знаю… – зітхає на ті слова Ганя. – Спить аж до обіду, а могла б хоч щось в хаті допомогти, он маємо роботи тої й роботи!.. А твоя ледача жінка або спить, або губи мастить. Теж іще мені… Постидалася б хоч людей!
– Тут у нас тільки робота та й робота, завжди була і буде.
