Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

Яке ж мені горе!

Пройшло трохи часу після війни, люди стали спокійніші. І робота скрізь закипіла – садили садки, привозили нові машини, ставили будинки, стелили дороги…

Завод цукровий працював на всю силу, і треба було кудись дівати відходи – жом. От у сусідньому селі й побудували новий відгодівельний комплекс. На горі над річкою поставили довжелезні цегляні будинки, а в них, по обидва боки, – ряди телят, що мали той жом з’їдати.

А до тих телят треба було рук та й рук! То геть і з ближніх сіл ходили й їздили сюди робочі.

Робив на відгодівельному комплексі й Гордій із села А., щоранку їздив він більше десяти кілометрів волами з возом – із дому й на роботу.

Гордій уже був раз жонатий. Але жінка його швидко вигнала, бо він дуже любив пити горілку. Та й якийсь такий собі геть непутящий був і непоказний із себе чоловік цей Гордій. Але десь побачив він мою Марусю, і вона йому, либонь, таки сподобалася.

Якогось дня прийшов Гордій до нашого двору, щоб свататись.

– Чув, у вас, тьотю Маринко, є повна хата дівок на виданні! – став та й кричить ще від воріт.

– Є, а що ти хотів? – вийшла напроти, питаю.

– Та думаю, чи не піде Маруся за мене заміж?

А та саме переходила двором, йшла від корови, із дійницею в руках.

– Що?! – Маруся моя аж кинулася на ті слова. – Я тебе перший раз бачу! Хто ти такий?!

А Гордій вже й суне по подвір’ю…

– То ти до нас свататись прийшов? – я на Марусю й не зважаю. – Чи, може, так, на розглядини?

– А що мені тут довго розглядатись? Я вже не парубок, то прийшов і прямо кажу, що мені треба. То віддасте за мене Марусю, тітко?

– Якщо так, то де ж твій хліб?

– Нащо мені хліб? Я церемонитись не люблю!

– Зачекай, сину… – я повернулася до хати, відкрила двері, та й рукою показую на сіни, – ти зайди…

От уже й зайшли.

– А тепер сядь, розкажи нам – хто ти й звідки, як звешся, де живуть твої батьки.

– Ну то й сяду! Але нехай сюди зайде ще й дівка!

– Звуть мене Гордій… – Гордій говорить, а Маруся, дивлюсь, мов меч сидить сердита. Видко, дуже не до вподоби їй жених. Бо Маруся моя, байдуже, що безприданниця, але красуня й чепуруха! Вона була чорнява, швидка. Відколи стала дівкою, у хаті тримала такий порядок, якого ніколи тут і не було. І сама завжди чисто вмита, коса аж вилискує – товста і гладко вкладена. Яку б роботу Маруся не робила, а завжди вдягнена була, немов у празникове.

Дитина моя у селі вже рахувалася тоді за швачку. Хоч і працювала Маруся у колгоспі, а вечорами шила на всю сім’ю, ще й від сільських жінок брала роботу, і скрізь встигала. Одне, що була гостра на язик і дуже нетерпима.

От по розмові Гордій пішов із хати, а Маруся не нагріє собі місця, ходить туди-сюди і сердито дише, аж наче жар летить від неї.

– Ти бач, що надумав?! Та хто він такий?! Розвідник, гноєвоз смердючий! Щоб я його більше в нашій хаті не бачила!

– Сахнись, Марусю… – кажу тихо. – Не нам вибирати. Чи ти хочеш в дівках до самої смерті сидіти?

– Не засиджусь!

– А багато у тебе досі сватачів було? – нагадую.

– Цей перший…

– А тобі скільки років, га? Ти ж бачиш, що ми бідні. А ви всі без батька, сироти. Може, до нашого двору більше вже ніхто й не прийде, цей Гордій – перший і останній. Може, правду Мойра тоді прокляла вас усіх?

– Бо ви, мамо, скрізь тільки й бачите образи, усіх підозрюєте в злодійстві, і не змовчите ж ніколи, от тепер і маєте! – аж до серця мені дістала.

– Піди, Миросю, – кажу, – і гукни до нас на раду тітку Олександру. Може, ця дурна хоч її послухає?

Олександра зайшла до хати…

– У нас щойно був сватач, – розказую зовиці. – Приходив до Марусі, аж із А.! Ось, хочу з тобою порадитись, що мені тепер далі робити.

– А Маруся не