Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– Ти хто така? – доганяють, а у спину ще й кидаються грудками.

– Відчепіться! Не займайте мене! – біжить моя Мирося і озирається, боїться: хоч би не набили.

А вони не відстають. То Мирося як припустить бігти! Згори й під гору, ось і горбок! А на горбку живе Маруся.

У Марусиної свекрухи була маленька хатка, ще вполовину менша від нашої! Тільки на два півсліпих віконечка з причілку, а збоку були двері, старі-старі, що аж у землю влізли – як треба заходити, то добре пригинатись. Біля хати не було ні хліва, ні клуні, ні комори, геть і дерево ніяке не росло – голо було, як на коліні!

Не тримали мої свати ні свиней, ні корови. Хіба кілька курок ночувало у темних сінях на драбині, от і вся була господарка. Та ще й жили усі в одній кімнаті – батько з матір’ю спали коло печі, Маруся з Гордієм тулилися під порогом, Надя у колисці висіла під сволоком серед хати; стіл, скриня, мисник – от і все.

– Марусю! – дивується Мирося. – Як ти тут живеш? Тут так тісно, темно! Як же ти будеш вишивати?

– Яке там вишивання! Дитина ночами плаче…

– А що Гордій, а батько, мати?

– Гордій із батьком їдуть щодня биками на роботу в І., а мати ходить до колгоспу.

– Мама підсипали тобі гусочку пелехату, думали, ти візьмеш. Тільки… де ж ти тут будеш гусей тримати?

– Не знаю… – журиться Маруся. – Буду просити, щоб хоч невеличкого хлівчика зліпили мені з глини. Але не знаю, чи колись допрошуся…

Не витримала такого життя, і за місяць Маруся повернулася назад додому – із чоловіком і дитиною.

– Свекруха вигнала? – питаю.

– Та ні, Гордій сам захотів. Тут у нас є корова, вівці, гуси, свині. А там – батькам самим нема що їсти.

– То й живіть.

Я не скажу, що хотіла, аби Маруся поверталась, зате ж Мирося яка рада! Вона відразу ж взялася бавити дитину. Щодня тепер бігла з роботи стрімголов додому, навіть клала Надю біля себе спати.

А Гордій, як пив, то тепер став ще дужче! Ще й цигарки ніколи не випускав із рота, у хаті геть усе скрізь просмерділося тим тютюнищем. Часом Гордій прийде й упаде на лавці, а встати сам не може. Я зайду, подивлюся – лежить мій зять, хропе, слину пускає з рота. А часто не почує сам себе, то й штани замочить. У їхній кімнаті смерділо найдужче. Маруся бридила чоловіком, щодня перестеляла після нього постіль.

Як подумаю тепер, як же вона, бідна, те терпіла!..

Терпіли ми всі, я ще й просила, аби було в хаті тихо, щоб люди не бачили, які у нас порядки.

А Гордій що далі, то вже й відчув, що він у дворі господар, та й почав свої права качати. Усе йому не так.

Вже й вередує, Марусю за плечі шарпає. Я що йому не скажу, то він зразу ж у крик:

– Пішла звідси, стара змія! – аж очі вирячить. – Забирайся геть із моєї хати! Щоб я й духу твого поганого тут не чув! – навісніє.

– Це моя хата, – якось кажу. – А ти, сину, можеш йти собі геть, бо я тебе в прийми не гукала, – на цей раз і я не змовчала.

– То це так?! Ти, відьмо, мене вигониш?! Збирайся, Марусю! – та й шарпає її за руку.

А вона пручається:

– Я нікуди не піду, я у себе вдома…

Гордій тоді – в ворота! А я прошу дочку:

– Марусю, це ж твій чоловік. Він батько твоєї дитини. Може, я йому й правду чимось не вгодила. Ось, сказала таке… То ти мусиш йти за ним…

Маруся тільки мовчки на мене глянула, нічого не відповіла.

Так мовчки вона й пішла до хати, на свою половину, зібрала увесь свій одяг, зав’язала його у клунок, поклала на підводу. Та й поїхали.

А вже за тиждень, увечері, хтось загримав по шибках.

– Марино! Відкривай!!!

– Що там таке? – я вийшла з хати, а в сутінках стоїть Панас із А. – сусід Гордієвих батьків.

– Збирайтеся, Марино, – каже, – швидко, і мчіть зараз же в Антоніну!

– Що там сталось?

– Вашу Марусю завезли у лікарню: Гордій убив дитину!