Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Другого… Першим, здається, був Грушевський, — усміхнувся іронічно, — якщо, звичайно, починати перелік президентів за історичним календарем нациків. Тож, мабуть, ти маєш рацію… Схоже, що й справді немає іншого виходу… і претендента… Гаразд! Умовила. Завтра ж вирушу до Кравчука проситися в демократи.
На цьому наша розмова закінчилась. Уночі не спали обоє. Станіслав — у кабінеті, я — в спальні. Була рада, що переконала чоловіка. Станіслав мусить бути там, де всі — з Кравчуком. Той лис знає, що робить… Гріх віддати цьому повсталому бидлу, очоленому тюремниками, таку золоту Україну! Злочин!
О, Олександро! Чула твоя душечка — Кравчук усе зробить, аби таки стати президентом!
І таки став, і, звичайно ж, не без допомоги, розуму і досвіду відставного «сірого кардинала» ЦК КПУ… Тому, з огляду на цей мало відомий широкому загалу факт, мала всі підстави вважати перемогу Кравчука на президентських виборах і нашою із Станіславом. Принаймні, після інавгурації всенародно обраного першого (чи другого?) Президента України, розтривожені суспільними бурями наші душі, нарешті, ввійшли в береги.
«МІЙ ПРЕЗИДЕНТ!»І все було б добре, якби не ті дві традиційні українські біди: фатальне протистояння у середовищі «козацької старшини», метання між «сходом і заходом» і… тотальна зрада! Собі! Власній ідеї! Оплаканій-оспіваній ненці-Україні! Зрада усіх поспіль посполитих: від гетьмана — до козака-нетяги. Від рядового громадянина — до президента! І поголовна — чужість! Так, саме — чужість!
О, Олександро! Чи могли, до прикладу, ви із Станіславом сказати про Кравчука, поклавши руку на серце: «Мій Президент»? Можливо… Адже Кравчук, хоч йому й далеко було до Щербицького, витримав випробування не на любов до України, а тільки на ідейну (чи кланову?) стійкість: не порушив кодексу честі справжнього комуніста, виконав свою обітницю перед товаришами і «колишню» велику партійну номенклатуру зробив «теперішньою», повернувши їй владу разом з народним добром і привілеями (високі посади, зарплати, пенсії, Феофанію!..), а дрібнішу — відпустив під прапори, точніше під надійний патронат Симоненка — боротися за світле минуле, якого його, радянський народ, нібито позбавили демократи. І новоспечений вождь з ентузіазмом довершив святу справу розколу суспільства: мрією про комунізм і ненавистю до націоналістів зцементував поріділі ряди наївних і порівняно чесних бійців партії в монолітний електорат, готовий хоч щодня йти в «последний и решительный бой против бандеровцов»…
Не знаю, чи мав до того причетність Станіслав, але тоді ж була розроблена стратегія і тактика захоплення влади, а під неї створена надійна і віддана комуністичній ідеї армія резервістів, яка перекриє уже пригодованим олігархами демократам усі підступи до булави: на других президентських виборах 1994 року посадить на український престол космополіта Кучму, а на третіх, 1999-го, — уже самі «рухівці» спровокують населення, ба, навіть «національно свідомих» галичан дружно переобрати президентом того ж таки Кучму, «аби тільки не прийшли до влади комуняки на чолі із Симоненком». Націонал-демократи такий тоді організований хай здійняли, ніби той піонер з його контуженими фронтовиками, той штучно вигаданий «жупел» і вічний технічний кандидат, був рогатим «ісчадієм», а оспівана-облизана ними компартія проклятим пеклом! От лукаві!
Коли ж у березні 1999-го прибрали з дороги (і з виборчих перегонів) «зарвавшегося» рухівця Чорновола, влаштувавши йому автокатастрофу, а за ним й інших гіпотетичних опонентів-претендентів на українську булаву, ти зрозуміла, що з убієнними спочила у Бозі і фантомна утопічна мрія націоналістів збудувати українську Україну…
Але чомусь не відчула ні щасливої втіхи, ні тим паче зловтіхи… Навпаки, нежданий гіркий жаль стиснув серце.
— О, Олександро, невже твоя кров українська виявилась чеснішою за твій космополітичний розум?! А туга за прогавленими гетьманськими клейнодами сильнішою, ніж за втраченим інтернаціональним радянським раєм?!
Хто це питає? Ах, це знову ти, сестро моєї самотності?.. Виходить, Лоро, що так…
— І ти тоді вперше злякалася… за Станіслава. Авжеж, він більше знав «політичну кухню», ніж його дружина, тому й не бажав повертатися до її пекельної печі простим кухарем-технологом! Тепер ти розумієш, чому вони, ці многоликі, лучезарні і заново перефарбовані, так ненавидять тебе: бо ти — свідок!
СВІДОК«Авжеж, дорога Саню-Лесю-Олександро, як і Станіслав, — ти небажаний свідок їхньої зради… А свідкам, як ти вже мала щастя не раз переконатися, вони не прощають… Тож застібни пельку на петельку і сиди у своїй норі тихо стільки, скільки тобі ще відпущено… Зрозуміла?»
Але це вже говорила не Лора… А твій, о, Олександро, генетичний страх! Н-да, в нелегкі часи, панове-братове, живемо…
— Нечесно обурюватись хаосом, знаючи добре усіх тих, хто його придумав і продумав, аби в його каламутній воді ловити золоту рибку, — цитує когось мудрого Лора.
— Ти думаш, Лоро, що за цими політичними комбінаціями стоїть колишній «сірий кардинал» ЦК КПУ? Не знаю… Що ж до самого Станіслава, то він свою гіпотетичну епохальну роль в «капіталізації» чесних ленінців ніколи не афішував. Навпаки, навіть коли провокувала його, відповідав одне і те ж:
— Велику політику роблять не великі політики, а великі гроші. А в мене, як тобі відомо, інші принципи і правила…
І Станіслав мав рацію. На ту пору велику політику уже робили великі гроші, за які не жаль було «продати і маму рідну, аби тільки щасливо і багато жили рідні діти». Продажність і зрада стала нормою життя. Тільки, як твердив чоловік, не для нього. Адже, коли на те пішло, зраджують тільки тоді, коли комусь на щось присягали. Наприклад, народові — збудувати рай на Вкраїні милій. А він, Станіслав, у цьому не клявся…
— Авжеж, він тільки перевірив свої професійні здібності, чи то пак старі методи маніпуляції народною свідомістю в нових умовах!
— Обережно, Лоро, а то ми, здуру, бідному Станіславові припишемо і винахід 25-го кадру! Але, якщо це так, то мушу
