Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Але телефон не вгавав, дзвонив з впертою впевненістю, що от-от хтось таки візьме трубку. І я, незважаючи на німі протести Станіслава, взяла. І впізнала голос…
Так, це був голос Кравчука. Природно, що я здивувалась і розхвилювалася… Виявляється, він знав про мою хворобу, вибачався, що тільки тепер знайшов час зателефонувати і т. д. і т. п.
Я слухала, думаючи, що взагалі-то, раніше Макарович був непоганою людиною, хоч і хитруватим, але добрим і, головне, не конфліктним. Принаймні, Станіслав зізнавався, що йому з Кравчуком було, і, я думаю, було б цікаво працювати…
— Та ви що… не вибачайтесь!.. Ми ж розуміємо… ви ж… Президент! — розчулена увагою, залепетала, плутаючи посади і, взагалі, грішне з праведним, та прощаючи за цей дзвінок Макаровичу всі гріхи, аж до зради комуністичних ідеалів. Що вдієш: слаб чєловєк! І запнулась, почувши у слухавці кахикання, а далі й знічене:
— Та… який президент… Поки що лиш голова сільської ради… Але… вашими молитвами та мудрими порадами Станіслава Альбертовича, може, й справді… колись ним стану…
— І не колись, а скоро! Це я вам гарантую! — пожартувала, не відаючи, що наразі напророкувала Макаровичу президентство. Трохи спантеличений Кравчук, подякував за гарантію, і, спішно попрощавшись, попросив до бесіди Станіслава. І я, люто вирячившись на чоловіка, аби не подумав віднікуватись, грубо тицьнула йому в руки гарячу слухавку.
А потім, спостерігаючи, як міниться лице Станіслава, молила Бога, щоб він хоча б вислухав Кравчука, бо чим чорт не шуткує, може й справді є шанси повернути бодай на одну шпицю колесо історії назад?! У добрі старі часи, ну, може, не для всіх такі добрі, та все ж… Отож, якби тоді комуністи усі гуртом підставили плечі під стіни держави, поставили на місце «дах», який «з’їхав» з вини кремлівських старперів, цього б не сталося! Правда, ще не пізно зупинити трагедію! Не допустити, щоби була похерена вимріяна людством ідея комунізму…
І раптом чую глумливий сміх:
— Ви ж її, комуністи, і похерили ненаситністю своєю!
Лора! Слава Богу, Станіслав не чув! Був зайнятий розмовою з Макаровичем. Відтак, посвітлівши на виду, попрощався, поклав слухавку, одягнувся і, нічого не пояснюючи, вийшов спішно з хати.
Повернувся під вечір в доброму гуморі. Сказав, що був на екстреному засіданні «колишніх», яке збирав Кравчук. Далі, пом'явшись, пояснив:
— Розумієш, Макарович просить підтримати ідею від’єднання від Союзу, але розумно, щоб, у разі перемоги, всі думали, що це його ініціатива, а на випадок провалу, звісно, ні за що не відповідати… Думаю, що єдино правильний вихід у даній ситуації — референдум… Хай народ вирішує, як йому жити. І вовки ситі, і вівці цілі… Ну і просить підтримати його на президентських виборах. Обіцяє, що його перемога буде і… нашою. Головне, утримати владу і зберегти на керівних посадах усіх рівнів і напрямків свої кадри… Переконує, що самостійність вигідна не так самостійникам, як комуністам, втомленим від усіх цих горбачовських реформ та заворушок… Мовляв, відділившись від Москви, нарешті, станемо повноправними господарями у власному домі.
— А як же Рух? — вжахнулася, «не врубавшись» у зміст сказаного. — Ти подивися, що робиться?! А ці заклики: «Комуняку — на гілляку»? Вони ж скоро вішати почнуть?! Або стріляти! Як в Югославії! Ти подивись, що з Чаушеску зробили?! Не пожаліли навіть бідної Єлєни! Боюсь, що рухівці теж на все здатні!
Станіслав лиш плечима стенув. Можливо, тоді він, як і я, теж не знав, що на «горах компартійних» повним ходом іде… свій «рух». Що під шумок оксамитової національно-визвольної революції партноменклатура гарячково випотрошує банки, партійні і комсомольські каси, переховує по закордонах «золото партії», спішно закриваючи державні, створює нові, «спільні підприємства», «комерційні структури», одно слово, чисто по-ленінськи, бере в руки всі стратегічні об'єкти аж до Головпошти, зовсім не збираючись капітулювати, а якщо й доведеться, то лиш з капіталом і під прикриттям рекетирських банд і бригад, укомплектованих із спортсменів і бійців «спецназу»…
Та все ж мені досі не зрозуміло: невже про цю «мобілізацію-прихватизацію» нічого не відав Станіслав? Або ж, навпаки, відав, але мовчав, добре знаючи, що «верхи» ні з ким ніколи не ділилися «по-крупному»: ні з рідним народом, ні з вірними слугами. Правда, згодом і нам перепадуть якісь крихти, принаймні, не пропадуть на ощадкнижках власні збереження… Тому мене й досі так гостро шкребе та «всенародна», у Москві придумана, шкуродерська «приватизація» з міфічними акціями, завідомо фальшивими ваучерами! Авжеж, саме та, отримана від держави, дуля з маком, і ріднить мене з рідним народом. Але — це тепер. А тоді я журилася долею соцтабору і Чаушеску, і боялася Руху… І сердилась на Станіслава, який на моє святе переживання катастрофою «комуністичного раю», сказав з досадою:
— Не мели дурниць! Кравчук — не Чаушеску! Знає, що будь-яку стихію можна приборкати, очоливши ініціативу… Або домовитись… У даний момент головне — не допустити до влади ярих «нациків»!
— Кого?
— Ну, цих… реабілітованих націонал-демократів! А коли й допустити, то лиш кількох поміркованих, своїх хлопців. З інтелігенцією, ну, твоїми писаками, каже, нібито домовився…
— Бачиш, а ми недооцінювали його… — обережно кинула своїх п’ять копійок на Кравчукову шальку. — Добре, що добре… Я так втомилася жити в страху і непевності!
— Твоя правда, часом і зі сміху люди бувають, — зітхнув не дуже весело Станіслав, і це мене насторожило: невже він і зараз не сприймає Кравчука серйозно? Чи боїться ризикувати? Але ж — не має чим! А по-справжньому ризикують тоді, коли вже нема чим ризикувати. Тож якомого лагідніше попросила:
— Не жартуй так сумно… Прошу тебе, ризикни, поможи йому на виборах! Ти ж не можеш допустити, щоб владу взяли ці… тюремники?! Я їх боюсь! Я боюсь людей, які побували у наших тюрмах! Я знаю
