Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я з нею побалакаю, — сказав я.
— Та бог з нею. Я ж можу чекати й тут. На осонні тут дуже приємно, правда?
— Вже осінь, — сказав я. — Тобі слід було б одягатися тепліше.
— Холодно тільки вечорами. Я надягну пальто.
— А ти хоч знаєш, де воно?
— Ні. Але воно знайдеться.
— Ти певен?
— Авжеж. Адже я залишив у ньому поему. — Він весело засміявся, не розтуляючи уст. — Випий зі мною віскі, Хеме.
— Можна.
— Жане! — Івен підвівся й гукнув офіціанта, — Два віскі, будь ласка.
Жан приніс пляшку, склянки, два блюдця з ціною — по десять франків — і сифон. Не користуючись мензуркою, він наповнив склянки більш як на дві третини. Жан любив Івена; у Жанові вихідні дні той часто працював у нього в садку в Монружі за Орлеанською заставою.
—. Не захоплюйтесь, — сказав Івен високому літньому офіціантові.
— Ви ж замовляли два віскі, так? — відповів офіціант. Ми додали води, й Івен сказав:
— Найважливіше — правильно зробити перший ковток, Хеме. Якщо правильно пити, нам цього вистачить надовго.
— Ти хоч трохи дбаєш про себе? — спитав я.
—. Ну звісно, Хеме. Давай краще балакати про щось інше, гаразд?
Окрім нас, на терасі не було нікого, й віскі зігрівало нас обох, але я був краще вдягнений, як на осінню пору: у вовняній сорочці, що правила мені за спідню білизну, в сорочці та ще й у синьому светрі — такі светри носять французькі моряки.
— Я оце думаю про Достоєвського, — сказав я. — Як може людина писати так погано, так неймовірно погано, й так глибоко на тебе впливати?
— Навряд чи тут справа в перекладі, — сказав Івен. — Толстой у неї звучить дуже добре.
— Атож. Я бозна-скільки разів починав і кидав «Війну і мир», доки не натрапив на переклад Констанс Гарнетт.
— Кажуть, його можна було б ще поліпшити, — сказав Івен. — І я певен, що можна, хоч я й не знаю російської. Але переклади ми з тобою знаємо. І так чи так, це з біса гарний роман, а як на мене, то взагалі найгеніальніший, і його можна перечитувати без кінця.
— Так, — сказав я. — А от Достоєвського перечитувати не можна. Коли ми в Шрунсі прочитали все, що мали, я спробував знову взятися за «Злочин і кару», але не зміг. І я читав австрійські газети й вивчав німецьку, поки ми не натрапили на якийсь роман Троллопа, з тих, що видавав Таухніц.
— Благослови, боже, Таухніца, — сказав Івен.
Віскі вже не обпікало й тепер, коли ми додали ще води, здавалося просто міцним.
— Достоєвський був покидьок, Хеме, — вів далі Івен. — І найкраще в нього виходили покидьки й святі. Особливо святі — вони в нього чудові. Шкода, що ми не можемо перечитувати його.
— Я все ж таки спробую ще раз узятися за «Братів Карамазових». Може, справа тут не в ньому, а в мені.
— Спочатку все буде гаразд. І до половини, й навіть далі, все буде гаразд. А потім він почне дратувати тебе, хоч це й великий твір.
— Ну, що ж, подякуємо й за те, що ми прочитали його по одному разу, й будемо сподіватись, що колись з'явиться і кращий переклад.
— Але не піддавайся його впливові, Хеме.
— Нізащо. Я намагаюся писати так, щоб ти навіть не знав, що на тебе діє, — і чим більше ти читатимеш, тим більше воно діятиме.
— Що ж, я ставлю на тебе все, що маю, — Жанове віскі, — сказав Івен.
— В нього ще будуть через це неприємності, — сказав я.
— А вони в нього вже є.
— Тобто?
— Кафе переходить до нових власників, — пояснив Івен. — Вони хочуть мати іншу клієнтуру, яка б давала більші прибутки, й збираються обладнати тут американський бар. Офіціантів одягнуть у білі курточки, Хеме, і їх уже попереджено, що доведеться зголити вуса.
— Андре і Жанові? Не може бути.
— Не може, але буде.
— Жан носить вуса все життя. В нього драгунські вуса. Він служив у кавалерійському полку.
— І все-таки йому доведеться їх зголити. Я допив віскі.
— Ще віскі, мосьє? — спитав Жан. — Віскі, мосьє Шіпмен? Густі обвислі вуса були невід'ємною частиною його худого доброго обличчя, а з-під прилизаного волосся на маківці поблискувала лисина.
— Не треба, Жане, — сказав я. — Не ризикуйте.
— Ніякого ризику нема, — стиха відповів він. — У нас тут зараз безладдя. Багато хто працює останній день. Entendu[42], мосьє, — сказав він голосно, ввійшов до кафе й повернувся з пляшкою віскі, двома склянками, двома десятифранковими блюдцями й пляшкою зельтерської.
— Що ви робите, Жане? — сказав я.
Він поставив склянки на блюдця, наповнив їх майже по вінця й поніс пляшку назад до кафе. Ми з Івеном долили в склянки трохи зельтерської.
— Добре, що Достоєвський не був знайомий з Жаном, — сказав Івен. — Він би тут спився.
— А ми що будемо робити?
— Пити, — відповів Івен. — Це протест. Протест дією.
В понеділок уранці, коли я прийшов до «Ліла» працювати, Андре приніс мені bovril — чашку яловичого бульйону. Те місце, на якому в присадкуватого білявого Андре доти кущилися вусики, стало гладеньке, як у священика. На ньому була біла курточка, як на американських барменах.
— А де Жан?
— Він працює завтра.
— Як він?
— Йому важче було примиритися. Він всю війну прослужив у кавалерійському полку. Нагороджений Воєнним хрестом і Воєнною медаллю.
— Я не знав, що він був так тяжко поранений.
— Це не те. Він був, звичайно, поранений, але Воєнна медаль у нього інша. За хоробрість.
— Скажіть йому, що я про нього питав.
— Обов'язково скажу, — відповів Андре. — Сподіваюсь, він усе ж таки примириться з цим.
— Будь ласка, перекажіть йому вітання і від містера Шіпмена.
— А містер Шіпмен у нього, — сказав Андре. — Вони разом пораються у нього в садку.
Посланець зла
Останнє, що сказав мені Езра перед тим, як залишити вулицю Нотр-Дам-де-Шан і виїхати до Рапалло, було:
— Хеме, нехай ця баночка з опіумом буде у вас. Віддасте її Даннінгові тільки тоді, коли вона йому справді знадобиться.
То була чимала баночка від кольдкрему, і, відкрутивши покришку, я побачив темну липку масу, що пахла опіумним сирцем. За словами Езри, він купив його в якогось індіанського ватага на вулиці Опера поблизу Італійського бульвару і заплатив дуже дорого. Я здогадувався, що той опіум — із добре всім відомої «Діри в стіні», яка в роки першої світової війни та після неї стала пристановищем дезертирів і торговців наркотиками.
