Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Скотт у той час виглядав як юнак — не так вродливий, як гожий юнак: дуже світле хвилясте волосся, високе чоло, променисті добрі очі й ніжні ірландські видовжені вуста, що були б окрасою й жіночого обличчя. Він мав гарно окреслене підборіддя, правильної форми вуха й майже рівний ніс. Загалом обличчя, в якому поєдналися такі риси, може, і не здавалося б гожим, якби не рум'янець, дуже світле волосся і вигин уст. Ці уста викликали якесь невиразне занепокоєння, доки ти не знайомився із Скоттом ближче, а тоді занепокоєння ставало ще більшим.
Мені давно хотілось познайомитися з ним, і того дня я вже добре попрацював, і мені видалося справжнім дивом, що переді мною виникли Скотт Фіцджеральд і славетний Данк Чаплін, про якого я зроду не чув, але з яким відразу заприязнився. Скотт говорив, не вгаваючи, а що слова його мене бентежили — він говорив тільки про мої твори і називав їх видатними, — то я, замість того щоб слухати, придивлявся до нього. За нашими тодішніми уявленнями вважалось: той, хто хвалить тебе в очі, познущатись з тебе хоче. Скотт замовив шампанське, і він, Данк Чаплін і я розпили його з отими нікчемними особами. Ми з Данком слухали Скоттову промову — а це була справжнісінька промова — п'яте через десяте, і я й далі придивлявся до Скотта. Він був худорлявий і з виду не вельми здоровий — обличчя його здавалося трохи брезклим. Костюм від братів Брукс сидів на ньому добре, він був у білій сорочці з пристібним комірцем і в гвардійській краватці. Я хотів був сказати йому про краватку — в Парижі завжди можна було натрапити на англійців, і вони могли зайти в «Дінго», двоє навіть уже сиділи тут, — але потім подумав: «Ет, хай йому, промовчу», — і знову почав вивчати зовнішність Скотта. Згодом з'ясувалося, що гвардійську краватку він купив у Римі.
Мої подальші спостереження звелися до того, що руки в нього гарні, жваві й не занадто малі, а коли він сів на високий табурет перед стойкою, я побачив, що ноги він мав закороткі. Мавши нормальні ноги, він був би на два-три дюйми вищий. Ми допили першу пляшку шампанського, відкоркували другу, й красномовство Скотта почало вичерпуватись.
Ми з Данком почували себе ще краще, ніж до шампанського, і я радів, що красномовство от-от урветься. Доти я вважав, що велич мого таланту — це глибока таємниця, відома лише мені, моїй дружині й кільком найближчим друзям. Мене тішило, що Скотт дійшов того самого приємного висновку щодо гаданої величі мого таланту, але мене тішило й те, що красномовство його почало вичерпуватись. Проте після промови пішли запитання. Промову можна було пускати повз вуха, зосереджуючи всю увагу на його зовнішності, але не зважати на запитання було неможливо. Скотт, як я незабаром пересвідчився, вважав, що романіст може вивідати все, що йому потрібно, розпитуючи своїх друзів і знайомих. Запитання він ставив руба.
— Ернесте, — почав він, — ви не образитесь, якщо я називатиму вас Ернестом?
— Спитайте в Данка, — відповів я.
— Не смійтесь. Це тема серйозна. Скажіть, ви спали зі своєю дружиною до одруження?
— Не знаю.
— Цебто як не знаєте?
— Не пам'ятаю.
— Як же можна не пам'ятати таких серйозних обставин?
— Не знаю, — відповів я, — Дивно, правда ж?
— Більш ніж дивно, — сказав Скотт. — Постарайтеся все ж пригадати.
— Вибачте, не можу, — відповів я. — Шкода, правда ж?
— Облиште ви цю англійську манеру перепитувати, — сказав він. — Спробуйте зосередитись і згадати.
— Ні, — відповів я. — Не вийде.
— А ви все ж таки постарайтеся.
Він забагато править за свою промову, подумав я. А потім я подумав ще, чи він усі свої знайомства починає з такої промови, й сам собі відповів: ні, навряд, ти ж бачив, як він спітнів, виголошуючи її. Над його видовженою, бездоганно ірландською губою проступили дрібненькі крапельки поту, — саме тоді я й відвів очі від його обличчя, подивився на його ноги (він сперся ними на обніжок табурета, сидячи перед стойкою) і побачив, що вони закороткі. Тепер я знову подивився йому в обличчя, і тоді сталася та дивна річ.
Він сидів перед стойкою з келихом шампанського в руці, і в мене на очах шкіра на його обличчі раптом немовби напнулась так, що брезклість зникла, а тоді шкіра напнулася ще дужче, й обличчя зробилося схожим на череп. Очі позападали й оскліли, губи звузились і розтяглися, рум'янець зник, і щоки набули кольору обплилої свічки. Це не було грою моєї уяви. В мене на очах обличчя його справді перетворилося на череп чи посмертну маску.
— Скотте, — сказав я, — що з вами?
Він не відповів, обличчя його зовсім помертвіло.
— Треба відвезти його на пункт швидкої допомоги, — сказав я Данкові Чапліну.
— Чого це раптом? Він цілком здоровий.
— Схоже на те, що він помирає.
— Та ні. Це він так п'яніє.
Ми посадили його в таксі, і я був страшенно занепокоєний, але Данк сказав мені, що непокоїтися нема чого.
— Він, мабуть, прочумається ще в таксі, — сказав він.
Так воно, певно, й було, бо за кілька днів, коли я зустрів його в «Клозері-де-Ліла» й спробував вибачитися за те, що шампанське так подіяло на нього, — мовляв, ми надто швидко його пили, бо захопилися розмовою, — він відповів:
— Не розумію, чому ви вибачаєтесь? Яке шампанське? І як боно на мене подіяло? Про що ви говорите, Ернесте?
— Та про отой вечір у «Дінго».
— А зі мною в «Дінго» нічого не сталося. Просто мені остогидли розтрикляті англійці, з якими ви там були, і я пішов додому.
— При вас там не було жодного англійця. Тільки бармен.
—. Ну, нащо ви робите з цього якусь містику? Ви знаєте, про кого я кажу.
— А… — почав я, вирішивши, що він повернувся до «Дінго» пізніше або побував там наступного дня. Та раптом я пригадав, що там справді було двоє англійців. Він таки мав рацію. Я згадав їх. Вони справді там були. — Так, — сказав я. — Авжеж.
— Ота молода грубіянка, що вдає титуловану особу, і з нею той п'яний телепень. Вони сказали, що вони ваші приятелі.
— Це правда. І вона часом грубіянить.
— От бачите. Ніякої містики — просто ми з вами випили по кілька келихів вина. Чому ви надумали містифікувати мене? Я від вас цього не сподівався.
— Не знаю. — Мені хотілося перемінити тему. Але тут я
