Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Одного дня, вже багато пізніше, я зустрів на бульварі Сен-Жермен Джойса, що йшов сам з ранкової вистави. Він любив слухати акторів, хоча вже й не бачив їх. Джойс запросив мене випити, і ми зайшли в «Дві мавпи» й замовили сухого хересу, хоч ви де завгодно прочитаєте, що він пив тільки швейцарське біле вино.
— Як там Уолш? — спитав Джойс.
— Хто народився поганню, той поганню і помре, — відказав я.
— Він обіцяв вам ту свою премію? — спитав Джойс.
— Еге ж.
— Так я й думав, — сказав Джойс. — І вам теж обіцяв?
— Так, — сказав Джойс. І трохи згодом спитав: — А як ви гадаєте — чи обіцяв він її Паундові?
— Не знаю.
— Краще його не питати, — сказав Джойс.
Більше ми про це не говорили. Я розповів Джойсові, як уперше побачив Уолша в Езриній студії з двійком дівчат у довгих хутрах, і він посміявся з цієї історії.
Івен Шіпмен у «Ліла»
Відколи я відкрив для себе бібліотеку Сільвії Бійч, то прочитав усього Тургенєва, всі твори Гоголя, перекладені англійською мовою, Толстого в перекладі Констанс Гарнетт і англійські видання Чехова. В Торонто, ще перед тим, як ми виїхали до Парижа, мені сказали, що Кетрін Менсфілд пише чудові оповідання, навіть геніальні оповідання; але читати її після Чехова — все одно що слухати старанно зліплені небилиці ще молодої старої панни після оповідань мудрого, досвідченого лікаря, до того ж доброго й простого письменника. Менсфілд була мов розведене пиво. Краще вже пити воду. А от Чехов брав від води саму тільки прозорість. Деякі його оповідання здавалися мені швидше нарисами. Але деякі були просто чудові. У Достоєвського є речі, яким віриш і яким не віриш, але є й такі правдиві, що, читаючи їх, змінюєшся сам; слабкість і божевілля, порочність і святість, шал азарту входять у твій досвід так само, як краєвиди й дороги в творах Тургенєва і пересування військ, театр воєнних дій, офіцери, солдати й битви в Толстого. В порівнянні з Толстим, опис Громадянської війни в США у Стівена Крейна здається витвором блискучої фантазії хворого хлопчика, який ніколи не бачив війни, а тільки читав розповіді учасників та свідчення істориків і роздивлявся на фотографії Бреді, як я колись у домі свого діда. Поки я не прочитав «Пармського монастиря» Стендаля, я ні в кого, крім Толстого, не зустрічав такого зображення війни; до того ж чудова картина битви під Ватерлоо у Стендаля сприймається як щось несподіване в цьому загалом досить нудному творі. Відкрити цей новий світ книжок, маючи час читати в такому місті, як Париж, де можна чудово жити й працювати, хоч би який ти був бідний, — це все одно що одержати в дарунок величезний скарб. Цей скарб можна брати з собою і в подорож; і в горах Швейцарії та Італії, куди ми їздили, доки не відкрили для себе Шрунс в Австрії, у високогірній долині Форарльберга, з тобою теж весь час були книжки, тож ти жив у знайденому тобою новому світі: вдень сніг, ліси й льодовики з їхніми зимовими небезпеками і твій гірський притулок у готелі «Голуб», а вночі — інший чудовий світ, що його дарували тобі російські письменники. Спочатку російські, а потім і всі інші. Але спочатку тільки російські. Пам'ятаю, одного дня, коли ми з Езрою поверталися після гри в теніс на бульварі Aparo й Езра запропонував зайти до нього випити, я спитав, якої він думки про Достоєвського.
— Правду кажучи, Хеме, — відповів Езра, — я не читав жодного з тих росіян.
Езра відповів мені чесно — власне, інакше він мені ніколи не відповідав, — але мені стало прикро, бо це була людина, яку я любив і, як критика, вважав найвищим авторитетом, людина, що вірила в mot juste — в можливість завжди знайти єдине точне слово, — людина, у якої я навчився не довіряти прикметникам, як згодом, уже сам, навчився не довіряти деяким людям за деяких обставин; а я хотів почути її думку про людину, що майже ніколи не знаходила mot juste, a проте часом уміла робити своїх персонажів такими живими, якими вони не виходили майже ні в кого іншого.
— Тримайтеся французів, — сказав Езра. — У них ви багато чого навчитеся.
— Знаю, — відповів я. — Багато чого навчитись я можу в кого завгодно.
Згодом, вийшовши від Езри, я попростував до тартака, дивлячись згори вниз, у кінець вулиці, туди, де між високими будинками виднілися голі дерева бульвару Сен-Мішель, а за ними — фасад танцзалу Бюльє. Відчинивши хвіртку, я пройшов повз стоси недавно розпиляних дощок і поклав ракетку в пресі коло сходів, що вели на горішній поверх. Потім гукнув знизу дружину, але вдома нікого не було.
— Мадам пішла, і bonne[41] з дитиною теж, — сказала мені дружина власника тартака. Це була жінка лихої вдачі, опасиста й мідяно-руда. Я подякував їй. — До вас приходив якийсь молодик, — додала вона, назвавши його «jeune homme» замість «мосьє», — він сказав, що буде в «Ліла».
— Красно дякую. Коли мадам повернеться, скажіть їй, будь ласка, що я в «Ліла».
— Вона пішла з якимись приятелями, — сказала хазяйка, запнула фіалковий халат, обернулася на високих підборах і зникла у своїх покоях, не зачинивши дверей.
Я рушив вулицею між високими, в плямах і патьоках, білими будинками, звернув праворуч на відкриту сонячну площу й увійшов у пронизану вузькими променями світла напівтемряву «Ліла».
Знайомих там не було, я вийшов на терасу й побачив Івена Шіпмена. Він був добрий поет, а до того ж любив коней, літературу й живопис і знався на них. Івен підвівся — високий, блідий і худий, у брудній сорочці з пошарпаним комірцем, у ретельно зав'язаній краватці, приношеному і пом'ятому сірому костюмі. Пальці в нього були чорніші за волосся, нігті — брудні. Він приязно, зніяковіло всміхнувся, не розтуляючи уст, щоб не видно було зіпсованих зубів.
— Радий бачити тебе, Хеме, — сказав він.
— Як справи, Івене? — спитав я.
— Та не дуже, — відповів він. — Щоправда, я, здається, доконав «Мазепу». Ну, а в тебе все гаразд?
— Начебто, — сказав я. — Я грав у теніс з Езрою, коли ти заходив.
— В Езри все гаразд?
— Атож.
— От і чудово. Знаєш, Хеме, я, здається, не подобаюся жінці твого
