Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

За тих часів «Дайєл», американський літературний журнал, що його видавав Скофілд Тейєр, щороку присуджував своїм авторам премію, — здається, тисячу доларів, — за визначні літературні твори. Тоді це була величезна сума для кожного письменника, що жив тільки з гонорару, а до того ж і чимала честь, і на той час її отримало вже кілька чоловік, поза всяким сумнівом, усі заслужено. А в ті роки у Європі на п'ять доларів у день можна було любісінько прожити вдвох, та ще й подорожувати.

І от пішла чутка, ніби й той щоквартальник, одним з видавців якого став Уолш, має намір виділити дуже значну суму на премію авторові, чий твір буде визнано найкращим у перших чотирьох випусках.

Важко сказати, чи то була пуста поголоска, чи, може, справді випливла назовні якась приватна, конфіденційна розмова. Будемо сподіватись і вірити, що гра велась абсолютно чесно з усіх поглядів. І вже певна річ, що особа, яка разом з Уолшем заснувала журнал, ніяким краєм до цього не причетна.

Невдовзі по тому, як я почув про цю гадану премію, Уолш запросив мене на обід у найкращому й найдорожчому ресторані в районі бульвару Сен-Мішель і після устриць — дорогих, пласких, з мідяним полиском marennes замість звичних мені дешевих portugaises — та пляшки «пуї-фюїзе» непомітно скерував розмову на премію. Він явно задурював мені голову, так само як отим двом пособницям картярів на пароплаві, — звісно, якщо вони справді були пособниці картярів і якщо він справді задурював їм голову, — і коли він спитав, чи не відмовлюсь я ще від десятка пласких устриць (так він їх назвав), я сказав, що ні, аж ніяк не відмовлюсь. Розмовляючи зі мною, він не завдавав собі клопоту зберігати на своєму чолі знак смерті, і я почував себе вільніше. Він знав, що мені відомо про його сухоти — не такі, якими задурюють голову іншим, а такі, від яких помирають, — і про те, як далеко вони зайшли, отож не завдавав собі клопоту й кашляти за столом, і я був вдячний йому за це. Мене брала цікавість, чи не поглинає він ті пласкі устриці так само, як повії в Канзас-Сіті, що, теж маючи на собі знак смерті й багато чого іншого, залюбки ковтали сім'я, вважаючи його за найпевніший засіб проти сухот, — але я не спитав його про це. Я взявся до другого десятка marennes: одну по одній брав їх з товченого льоду на срібному тарелі, вичавлював на них сік із лимона й дивився, як їх неймовірно ніжні краєчки тріпотіли й зіщулювались, а тоді виймав їх із скойки і, поклавши до рота, з насолодою жував.

— Езра великий поет, великий, — мовив Уолш, дивлячись на мене своїми темними мрійливими очима.

— Так, — погодився я, — І людина він чудова.

— Шляхетна людина, — сказав Уолш. — По-справжньому шляхетна.

Якийсь час ми їли й пили мовчки, ніби віддаючи належне Езриній шляхетності. Мені раптом забракло Езри, і я пошкодував, що його немає з нами. Він теж не міг дозволити собі замовляти marennes.

— І Джойс великий, — озвався Уолш. — Що правда, те правда.

— Так, великий, — сказав я. — І добрий товариш.

Ми потоваришували в той щасливий період його життя, коли він закінчив «Улісса» й ще не брався до того, що тривалий час називалося «Працею в розвитку». Я подумав про Джойса, і мені багато чого пригадалось.

— Прикро, що в нього так погано з очима, — сказав Уолш.

— Йому й самому прикро, — сказав я.

— Це трагедія нашого часу, — пояснив мені Уолш.

— У кожного щось негаразд, — мовив я, намагаючись надати застільній розмові веселішого тону.

— Крім вас. — Він спрямував на мене всю свою можливу й неможливу чарівність, а тоді на чолі його знову з'явився знак смерті.

— Ви хочете сказати, що я не маю знаку смерті на чолі? — спитав я. Не міг стриматися, щоб не спитати.

— Ні. Ви маєте знак Життя. — Він вимовив останнє слово з великої літери.

— Усе до пори, — сказав я.

Йому захотілося доброго біфштекса з кров'ю, і я замовив два tournedos під беарнським соусом, Я розважив, що масло піде йому на користь.

— А як щодо червоного вина? — запитав він.

Підійшов sommelier[40], і я замовив «шатонеф-дю-пап». Потім погуляю понад річкою, і все вивітриться, подумав я. А він нехай піде проспиться або як хоче. Я знайду, куди мені податися.

Усе з'ясувалося, коли ми доїли tournedos із смаженою картоплею і на дві третини спорожнили пляшку «шатонефу», що його в обід звичайно не п'ють.

— Чого там говорити манівцями, — сказав Уолш. — Ви ж знаєте, що нашу премію дістанете ви?

— Я? Чому?

— її дістанете ви, — сказав він і почав розводитись про мої твори, а я перестав його слухати. Мене завжди дратувало, коли люди хвалили мене у вічі, отож я дивився на нього, на його чоло із знаком смерті й думав собі: ох ти ж, облуднику, хочеш задурити мені голову своїми сухотами; та я бачив цілий батальйон у куряві на дорозі, і кожен третій там був приречений на смерть або й на щось гірше, і ні в кого не було ніякого знаку на чолі, тільки курява, а ти, облуднику, із своїм знаком смерті, ти обертаєш власну смерть на засіб існування. А тепер хочеш одурити мене. Не дури, то й не будеш одурений…

А втім, смерть його не дурила. Вона вже справді підступала до нього.

— Думаю, що я не заслуговую на цю премію, Ернесте, — сказав я, з приємністю називаючи його своїм ім'ям, якого я терпіти не міг. — Крім того, Ернесте, це було б неетично.

— Дивно все-таки, що в нас однакове ім'я, правда ж?

— Правда, Ернесте, — сказав я. — Це благородне ім'я, і ми повинні бути гідні його. Ви розумієте, що я маю на думці, правда ж, Ернесте?

— Так, Ернесте, — відказав він. І на знак порозуміння щедро обдарував мене своєю сумною ірландською чарівністю.

Після того я завжди дуже мило ставився до нього та його журналу, а коли він почав харкати кров'ю і, від'їжджаючи з Парижа, попрохав мене доглянути за журналом у друкарні, де ніхто не вмів читати по-англійському, я зробив усе, що належало. Одного разу я бачив, як він харкав кров'ю, і то вже без будь-якої облуди, і я зрозумів, що він і справді скоро помре, і мені було приємно в ті дні — нелегкі для мене самого дні — ставитись до