Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
«Даннінг помирає, — говорилося в записці. — Будь ласка, прийдіть якнайшвидше».
Даннінг лежав на своєму матраці худющий, як кістяк, і зрештою справді-таки міг померти від постійного недоїдання, але цього разу я зумів переконати Езру, що люди, помираючи, дуже рідко говорять такими гарно заокругленими фразами і що вже й поготів я ніколи не чув, щоб хтось перед смертю висловлювався терцинами, — мабуть, на таке не спромігся б і сам Данте. Езра заперечив, що Даннінг не говорить терцинами, і тоді я сказав, що, можливо, це мені тільки причулося, бо коли по мене прийшли, я вже спав. Урешті, після того як ми перебули ніч коло Даннінга, що марно чекав смерті, його було передано під опіку лікаря й покладено у приватну лікарню з наркотичним отруєнням. Езра поручився, що рахунки буде сплачено, і знайшов не знаю вже й яких шанувальників поезії, що погодилися допомогти Даннінгові. А мені довірив тільки передати йому той опіум у разі крайньої потреби. Доручення Езри було для мене святим ділом, і я сподівався показати себе гідним його довіри й правильно визначити, коли настане та крайня потреба. Вона настала одного недільного ранку, коли на подвір'я тартака прибігла Езрина консьєржка й загукала в розчинене вікно, біля якого я вивчав програму перегонів:
— Monsieur Dunning est monté sur le toit et refuse catégoriquement de descendre[43].
Te, що Даннінг заліз на дах студії і рішуче відмовлявся спуститись, здалося мені незаперечним свідченням отієї крайньої потреби, і, знайшовши баночку з опіумом, я подався вулицею слідом за консьєржкою, малою рухливою жінкою, яку дуже схвилювала вся та історія.
— Мосьє узяв те, що йому потрібно? — запитала вона.
— Так-так, — відповів я. — Усе буде гаразд.
— Мосьє Паунд завжди про все подбає, — сказала вона. — От уже хто добрий чоловік, то це він.
— Ваша правда, — погодився я. — Немає дня, щоб я не шкодував за ним.
— Будемо сподіватись, що мосьє Даннінг поведеться розумно.
— Я маю те, що приведе його до розуму, — запевнив її я.
Коли ми зайшли у двір, де були студії, консьєржка сказала:
— Він уже зліз.
— Певне, здогадався, що я іду, — сказав я.
Я піднявся надвірними сходами, що вели до оселі Даннінга, і постукав. Він відчинив двері. І такий він був худий, що здавався височенним на зріст.
— Езра просив мене передати вам оце, — мовив я й подав йому баночку. — Він сказав, ви знаєте, що це таке.
Даннінг узяв баночку й подивився на неї. А тоді пожбурив нею в мене. Баночка вдарила мене в груди, чи, може, в плече, й покотилася сходами.
— Сучий син, — промовив він. — Мерзотник.
— Езра сказав, що це вам може знадобитися, — пояснив я. У відповідь він пожбурив у мене пляшкою від молока.
— Ви певні, що воно вам не потрібне? — спитав я.
Він жбурнув ще одну молочну пляшку. Я повернув до сходів, і третьою пляшкою він влучив мені в спину. А тоді зачинив двері.
Я підняв баночку, яка тільки трохи тріснула, і поклав її в кишеню.
— Здається, дарунок мосьє Паунда йому не потрібен, — сказав я консьєржці.
— Може, тепер він заспокоїться, — сказала вона.
— А може, він сам має те, що йому треба.
— Бідолашний мосьє Даннінг, — зітхнула вона.
Шанувальники поезії, яких згуртував Езра, й цього разу наспіли на допомогу Даннінгові. Отож наше з консьєржкою втручання виявилося зайвим. Тріснуту баночку з гаданим опіумом я загорнув у провоскований папір і дбайливо заховав у старий чобіт для верхової їзди. Коли через кілька років ми з Івеном Шіпменом вивозили моє особисте майно з того помешкання, чоботи були на місці, але баночка з опіумом зникла. Я не знаю, чому Даннінг жбурляв у мене молочними пляшками: чи то пригадав мою невіру тієї ночі, коли він уперше помирав, чи, може, просто відчував підсвідому неприязнь до моєї особи. Але пам'ятаю, як потішила Івена Шіпмена ота фраза: «Monsieur Dunning est monté sur le toit et refuse catégoriquement de descendre». Він добачив у ній щось символічне. Що ж до мене, то я не дошукувався істини. Можливо, Даннінг прийняв мене за посланця зла або агента поліції. Знаю тільки, що Езра зичив Даннінгові добра, так само як зичив добра багатьом людям, і мені завжди хотілося вірити, що Даннінг справді такий здібний поет, яким вважав його Езра. Хоч, як на поета, він надто влучно жбурляв молочні пляшки. Але ж і Езра, що був дуже великим поетом, чудово грав у теніс. Івен Шіпмен, що був теж неабияким поетом, щиро байдужим до того, чи побачать колись світ його вірші, вважав, що буде краще, коли все те залишиться таємницею. — Треба, щоб у нашому житті було більше справжніх таємниць, Хеме, — сказав він мені одного разу. — Письменники, що не прагнуть слави, і справді добрі неопубліковані вірші — оце те, чого нам сьогодні найбільше бракує. Але є, звісно, й інший клопіт — щоденний шматок хліба.
Скотт Фіцджеральд
Його талант був такий самий природний, як візерунок пилку на крилах метелика. Якийсь час він не розумів цього, як не розуміє метелик, і не помітив, що візерунок стерся і збляк. Згодом він зрозумів, що крила його пошкоджені, і зрозумів, як вони збудовані, й навчився думати, але літати більше не міг, бо любов до польотів зникла, він тільки пам'ятав, як легко було йому колись літати.
Коли я познайомився із Скоттом Фіцджеральдом, сталася дивна річ. З ним часто траплялися дивні речі, але саме цього випадку я не можу забути. Він увійшов до бару «Дінго» на вулиці Деламбр, де я сидів з якимись зовсім нікчемними особами, відрекомендувався й відрекомендував нам свого супутника, високого симпатичного чоловіка, уславленого бейсболіста Данка Чапліна. Я не стежив за виступами прінстонської бейсбольної команди й зроду не чув про
