Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Я до чого це пишу?.. Під час наших зустрічей переді мною поступово відкривалася якась, сказати б, непомітна велич цього скромного чоловіка, мого земляка. Архип Данилюк був старшим за віком, закінчив 1965 року Львівський університет і по його закінченні аж до дев’яностих років працював у Музеї народної архітектури і побуту у Львові науковим працівником, провідним науковим працівником, завідувачем відділу, заступником директора, деякий час виконував обов’язки директора, до повернення до своєї «альма матер», тепер уже в ролі доцента, кандидата наук. У складні для збереження старовини й традицій сімдесяті й першу половину вісімдесятих років він був, за висловом одного науковця, «пожежною командою в одній особі», яка рятувала гуцульські, бойківські, лемківські, волинські, поліські, буковинські, подільські хати й цілі обійстя, церкви від руйнування, знесення, отже, від того, щоб не канула в ріку забуття важлива гілка нашого побуту, історії, народної пам’яті. Він об’їздив райони мало не цілої України, а про Західну Україну зі скромною гордістю казав, що, мабуть, не було такого району, а може, й села, де б не побував. Переконував дядьків і тіток, громади, місцеве начальство, що ось цю хату, цю церковку, ці шопу, стодолу треба обов’язково зберегти — або в селі, або перевезти до музею. І рятував, і перевозили або самі зберігали. На запитання, навіщо це йому потрібно, якось відповів: «А ви б хотіли залишитися без душі чи серця?»
З його розповідей під час наших розмов поставали цілі бувальщини — як під проливним холодним дощем дерся в гори, де, як йому розповіли, є цікава гуцульська хата, яку от-от знесуть, бо помер старий самітник, як і в іншому гірському селі в буквальному сенсі слова став на захист хати, як переконував старого поліщука в глухому поліському селі, що його хата — то не якийсь непотріб, а цілий скарб. А ще я дізнався про його мандрівки на Хмельниччину, Полтавщину, на південь України, де «західняка», дізнавшись, звідки він, зустрічали спершу вельми насторожено, а потім під впливом його тихих, але якихось мов чарівних слів відкривали душу, ставали союзниками. У сімдесяті роки він, уявіть собі, писав не лише про Суботів, але й про те, що треба зберегти історичні й природні пам’ятки Холодного Яру!
Допомагало й те, що в музеї Архип Данилюк був не один такий, хто розумів значення тих народних архітектурних шедеврів, отже, мав од колег розуміння й підтримку. Якийсь час у тому ж музеї працював знаний нині, вельми своєрідний і талановитий поет, прозаїк і філософ Богдан Чепурко. Були вони близькі по духу, і уявляю, якими наповненими і багатими виходили їхні часті спілкування.
Мені ж якось Архип розповів, з чого почалося те захоплення, що переросло у покликання, у велику долю. Через наше село протікає річка Нережа, яка єдина впадає у Велике Згоранське озеро. А через річку був дерев’яний міст, зруйнований під час війни. Його за довгі роки, аж до середини сімдесятих, коли під час меліорації замінили бетонним, так і не спромоглися відремонтувати. Провалювалися люди, а корови на пашу мусили переганяти через недалекий брід. І от Архип ще школярем написав до районної газети гостру замітку про цього злощасного моста. Реакція місцевого начальства була негативною і злісною. Кілька разів цілі компанії на чолі з головами колгоспу й сільради, з міліціонером налітали на обійстя Данилюків, робили трус, шукали самогонку, заглядали в усі закутки, навіть у вулики, перераховували, казали, що надто багато тримає Гриць цих приватновласницьких комах, а одного разу погрозилися знести й хату, бо, мовляв, надто далеко вона розташована від села, може вважатися й хутором, а є вказівка всіх хуторян переселити в село. Архип розповідав, як дивився на свою хату, таку знайому, теплу, затишну, і не міг уявити, як це можна її знести, зруйнувати, позбавитися цієї такої гарної, татом збудованої хати. До речі, є в нього невеликий нарис «Батьківська хата», який починається просто, але так, що бере за душу: «Ніщо так не хвилює, не навіває приємні і щемливі роздуми, як спогади про стару батьківську хату, про двір і садок, де колись бігав босоніж. А ще стара дика груша біля хати, журавель, що з’єднував «чистий» двір з двором господарським». Можна сказати, що всі хати, вся Україна були для нього батьківською хатою.
Варто лише навести назви книг Архипа Данилюка, щоб переконатися в цьому, як і в тому, якими широкими, всеохопними були його оповіді, нариси і дослідження: «Українська хата», «Поклонись народному зодчому», «Скарби народної архітектури Гуцульщини», «Волинь: пам’ятки народної архітектури», «Традиції архітектури регіонів України: Полісся», «Господарські будівлі Полісся», «Давнє народне будівництво на Заславщині», «Народна архітектура Бойківщини», «Українські скансени», «Шляхами України». Ніхто стільки про наші хати, які постають до того ж як великі і світлі українські символи, про таку різноманітну українську архітектуру не писав і навряд чи вже й напише… Творчість і подвижницька праця Архипа Данилюка справедливо відзначені Всеукраїнською премією імена Павла Чубинського.
Вмів розповідати ніби й скупо, по-науковому і в той же час образно, зворушливо і якось так, що долею тих же хат переймалися інші. Одна з його праць називається символічно: «Метафора спільного дому». А одна з останніх — «Незабутнє». Вона про рідне село письменниці, людини великої душі Іванни Блажкевич, котра все життя збирала народний одяг, вишивки, рушники, предмети побуту, переконувала, що проста сільська хата — то велика скарбниця нашої пам’яті.
Востаннє я зустрічався з Архипом наприкінці жовтня 2007 року на краєзнавчій конференції у давньому місті Любомлі, на нашій Волині, теж близькій нам обом. І у виступі на конференції, і дорогою до села, куди ми його підвезли редакційною машиною, Архип говорив про свою мрію — створити в Любомлі музей Волинського Полісся, захоплено казав, яким багатим його уявляє. На жаль, музею досі не створено, а він міг би стати таким же знаменитим, як знані далеко за межами краю Світязь, Колодяжне, Зимне, Берестечко.
Через неповних три місяці його не стало. Справді рано, всього лиш на шістдесят сьомому році життя. На жаль, я дізнався про цю болючу втрату лише 25 січня, на третій день після того, як він відлинув у вічність. Здається, не помилюся, коли скажу, що всі українські хати, давні, як пам’ять, сумували за ним.
І ще, на жаль, передчасно, не доживши до сімдесяти, а то й шістдесяти відійшли у засвіти ще кілька моїх односельчан, які лишили добрий слід в історії не лише села, а й цілого краю.
