Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Нагадував йому час від часу про те бентежне сибірське дитинство і яблука, доки Петро не «здався», сказав якось:
— Все, здається, я таки писатиму ту повість. Побачимо, що вийде.
На жаль, підступна хвороба, а потім і смерть лишили нездійсненним цей задум. Ще Петро Боярчук встиг написати дві історичні повісті-розвідки, пов’язані із сучасністю — «Про що мовчить стара Олика» і «Радзивіли і стара Олика», по- особливому тепло присвячені історії, людям і легендам давнього волинського містечка Олика. Добре, що луцьке видавництво «Надстир’я» перевидало «Бій під стінами храму». Варто було б перевидати й інші книги. Те, про що писав Петро Боярчук, належить до особливого роду творчості й забуттю не підлягає.
А ще, здається, що я теж чую запах тих яблук. І бачу, як баржа пливе далі. І плачу. І нестерпно хочу повернутися в край, де ті пахущі яблука ростуть. А на порозі постає Петро, якого я знав, як і я, вусатий, і традиційно з добродушною посмішкою питає: «То як живеш, друже Володю (чи друже Лис)?»
А баржа з яблуками все пливе й пливе…
Ось вона допливає до місця призначення й… теж обминає його. Бо має допливти до Стокгольма, де виступала після вручення премії з Нобелівською лекцією Світлана Алексієвич. Вона також писала про тоталітарні десятиліття, вона досліджувала людську психологію воєнних часів — Другої світової, війни в Афганістані, потім ери секонд-хенду.
Я уявляю, як яблука з тої баржі роздають членам Нобелівського комітету й королівської родини, вони починають їх їсти й смачно хрумкотять. А до фешенебельного залу вриваються енкаведисти-емгебісти, дають присутнім дві години на збори, і ось вони у фраках вже в холодних вагонах-«телятниках», де замерзають вода і руки, де пара з людських ротів стає льодом на льоту, але люди мусять вижити, бо ще треба пройти крізь муки таборів й заслання. І я чую два жіночі голоси. Перший — Ніночки, доньки сусідів Боярчуків на поселенні, яка вперше в житті попробувала прислане з України яблуко і, посмакувавши цим дивом, попросила:
— А можно, я єго нє всьо с’єм? Можно, я кусочек мамке отнєсу?
А другий голос — великої поетеси Анни Ахматової, яка насправді мала українське прізвище Горенко, один чоловік якої був розстріляний більшовиками ще 1921 року, другий не вернувся з того ж ГУЛагу, а син, згодом всесвітньо відомий учений Лев Гумільов, відмучився у таборах загалом півтора десятки років. Вона каже:
— Причому тут якісь огріхи, причому тут — наскільки це художньо… Треба, щоб про це прочитали всі… Всі, розумієте?..
Василеве плече
З висоти прожитих літ розумієш, як добре, коли на твоєму життєвому і творчому шляху зустрічаються не тільки ті, які підставляють ногу, аби швидше впав, а й ті, хто підставляє плече і простягає руку, допомагає зрозуміти, що воно таке — справжнє слово, допомагає відчути, що твоя творчість таки потрібна У мене в молодості це були шістдесятник Віктор Горнич, глибокий інтелектуал, єдина книжка оповідань якого вийшла вже по його передчасній смерті, і поет-фронтовик Михайло Пронько, голова обласного літоб’єднання «Гранослов». Але найпершим був Василь Гей.
Майже п’ять десятиліть минуло з того зимового дня, коли я, ще школяр, із зошитом, у якому були вірші, прозові етюди, новели, несміливо зайшов до редакції Любомльської районної газети. А запросив туди заввідділом газети, голова районного літоб’єднання «Хвилі Світязя» Василь Гей, який, отримавши поштою кілька моїх творінь, зателефонував до школи: «У вас є такий-то учень? Хай приїде в редакцію і привезе більше своїх творів». Уже в цьому жесті — зараз важко таке й уявити — проглядався Василь.
Потім було засідання літоб’єднання в тій же редакції, де обговорювали мою добірку, і перша публікація прозового етюду. Потім почали з’являтися вірші, замітки і навіть школярський репортаж. Їх редагував Гей. А після школи я залишився в славному містечку Любомль, де трудився в установі, далекій від творчості, і саме туди зайшов, ну, звісно, Василь Гей і сказав, що в редакції з’явилася вакансія і я можу прийти працювати. Я трохи злякався й обіцяв подумати, бо ж не мав ще журналістської освіти, а у відповідь почув: «Що тут думати? Не дурій, хлопче. То твоє». Яка то була радість — мені, зеленому, працювати за столом навпроти самого Василя Гея. Далі в мене була армія, з якої я присилав йому вірші й новели, а він — газету з першою моєю добіркою. Потім були публікації в обласній молодіжці, де Василь почав керувати літстудією при редакції.
Звичайно, свою роль відіграло те, що ми були з одного району на Волині, навіть села наші починалися з однієї букви — його Заболоття, і мої Згорани. Та, оглядаючись назад, на оті роки й стежки, бачиш, що таких літературних «пуцьверіньків», котрим Гей допомагав оперитися, стати на ноги, відчути крило і відправитися в самостійний свій політ, було ой як багато. І коли дев’ятнадцять років керував літстудією з промовистою назвою «Лесин кадуб», і коли сімнадцять літ очолював Волинську організацію СПУ, згодом Національної спільки письменників України.
Ми потім багато в чому розійшлися — у поглядах на літературу, зображення життя. У нього був свій шлях, у мене — свій. Василь видав близько двох десятків збірок поезій, прозу, публіцистику, збірки пісень, де він був автором текстів. Був чужим модерновим віянням в літературі. Казав: «Я такий, як є».
Він назавше лишився вірним своєму Волинському краєві, Поліссю, які дали йому крила для творчості, але які він також підніс на крилах образів своїх. Оспівані ним ліси, гаї, озера, навіть дерево і маленький листочок раптом виростали у символ, який не забувався і давав можливість відчути — яке ж усе в цьому світі неповторне й вагоме! І людина, і листок — частини цього світу. Такою була його філософія. Його часом вважали занадто прискіпливим, часом упередженим, але зараз відчуваєш, як у нашому суєтному, збайдужілому до моральних цінностей житті не вистачає саме такої, як у Василя Гея, уважності до дрібниць життя, до простих проявів людських почуттів, до людини, яка тримає в руках перо чи оре землю і вирощує хліб, вміння показати її духовний світ. На тлі сучасних модерністських і постмодерністських пошуків це здається наївним, деякі його пасажі занадто пафосні, але раптом Василь Гей знав чи намагався пізнати щось більше, ніж знаємо ми…
Зі свого Заболоття він щовесни привозив смачнючого березового соку, яким щедро частував. Уже не привезе… Мабуть, не тільки люди, а й берези, стеблинки, гриби і грибенята, які любив збирати, плакатимуть за ним. Його самого позаочі називали «міцним боровичком». А «боровичок» раптом упав.
Він помер несподівано навесні. Ще 9 березня був біля пам’ятника Тарасу Шевченку, 10-го — на ювілейному вечорі місцевої актриси, 11-го —
