Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
І точно, присудили. Та ще й Світлані Алексієвич, документалістці із сусідньої Білорусі. На жаль, не минуло й року після передчасної Петрової смерті, яка сталася всього лиш на шістдесят сьомому році життя. Петра перед тим підстерегла підступна хвороба нирок. Довелося жити на гемодіалізі. Він був мужньою людиною, тож сам приїжджав машиною з Горохова до Луцька тричі на тиждень на марудну процедуру, продовжував працювати і в редакції, і над літературними творами, провів кілька презентацій нової книжки. Мабуть, справді, як сказав йому лікар, з такою хворобою можна прожити ще і десять, а то й п’ятнадцять років. Але додався гепатит, врятувати від якого не змогли.
Та лишився цілий материк створеного ним, для якого оте іноземне слово «нон-фікшн» замілке. Бо й повісті, і окремі розповіді про долі волинських репресованих, посаджених у сталінські табори чи вивезених до Сибіру і Казахстану, пронизані таким болем, такою щемливою достовірністю, суворою правдою і водночас так подані, що виростають у розповідь про невмирущу, хоч і драматичну, і трагічну, народну долю, цілу потужну сагу — невигадану, недавню — і від того ще суворішу й трагічнішу у своїй правдивості й достовірності. Колись Анна Ахматова-Горенко сказала, що «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина повинні прочитати геть усі. А на слова молодого письменника, що там є художні огріхи, сказала:
— При чому тут це… При чому якісь огріхи… Цей твір повинні прочитати всі двісті мільйонів…
Відомо, що українці становили дуже велику частину, якщо не більшість сумнозвісного Архіпелагу ГУЛагу. А в тому українському архіпелагу був чималий волинський простір. Петро Боярчук свідомо став письменником майже однієї теми, але особливість створеного ним у тому, що на прикладі лише однієї області, одного краю бачимо, наскільки масштабним, всеохопним був терор, а також те, як люди вистоювали і в ув’язненнях та засланнях зберігали в собі саме людське, прагнули не тільки вижити, а й, образно кажучи, і серед вічної мерзлоти не дати загинути паросткам совісті, честі, високої народної моралі, зберігали своєю стоїчністю і мужністю (не вважаючи їх такими) невмирущий вогонь життя.
Назви книг Петра Боярчука, складених з повістей і просто разючих історій, говорять самі за себе: «Крик голодного звіра», «Дорогами болю», «Бій під стінами храму». У них така мозаїка людських історій і доль, яку вже не розсипати. Вивезені цілі родини — від старих дідів і бабусь до маленьких дітей. Життєва стійкість. Прихована боротьба із системою і за виживання. Втечі з далеких місцин на рідну Волинь. Відвертий опір режиму й зворушливі прояви людського благородства. Табірне кохання, часто важке і трагічне. Все це постає у творах Боярчука. На його книжці «Крик голодного звіра» стоїть автограф із подякою мені за перше редагування повісті «На Сибір і додому» — розповіді про людські долі, які стали розділами повісті, у нашій газеті готував саме я. Навіть підказав Петрові назву книжки «Крик голодного звіра», за що отримав подяку у вигляді смачної наливочки. Готував я до друку і першу публікацію Петра Боярчука ще далекого 1990 року про знаменитий бій повстанців із німцями у вересні 1943 року під стінами монастиря в Новому Загорові, вперто радив написати про цей бій книжку, що Петро й зробив. Правда, він написав не так, як я радив, по-своєму, але, певно, то й на краще, бо вийшла художньо-документальна повість саме Боярчука «Бій під стінами храму».
Взагалі наш покійний редактор Полікарп Шафета жартома називав мене «боярчукознавцем». Не раз зустрічався з Петром на різних патріотичних заходах, а найбільше чекав його приїздів — раз-два на місяць до Луцька, де нам було про що поговорити і вдвох, і ще разом з нашим колегою Олександром Нагорним, з яким я пропрацював в одному кабінеті майже два десятки літ. Якось у часи, коли над Україною в черговий раз згустилися хмари, ми напівжартома завели мову, які псевда взяли б собі, якби довелося знову, як колись нашим землякам, піти в ліс. Сашко сказав, що став би Вишнею, так звали повстанського ватажка, котрий діяв на його Рівненщині, і взагалі йому Вишня подобається. Петро — що мав би псевдо Петрусь, не від свого імені, а на честь молодого повстанця, страченого на базарі в Луцьку 1945 року, про якого він писав, або Самко. Чи ще якось…
— Ну, а тобі, — посміхнувся Петро до мене, — і псевда не треба. В тебе прізвище підходить. Хто там подумає, що то той самий письменник…
Те, що Петро Боярчук так достовірно описав пережите репресованими, висланими до Сибіру, можна пояснити ще тим, що він теж був вивезенцем, з тих, кого тепер називають «діти репресій». Разом із батьками мусив їхати у суворі сибірські краї 1951 року лише чотирирічним і вернувся на рідну Волинь вже підлітком, 1959-го. Крізь його дитячу свідомість пройшли і поневіряння, і випробування. Якось я навіть сказав, що Провидіння вибрало саме його сім’ю для такого вивезення, бо знало, що в майбутньому він стане письменником, котрий про все те розповість. І розповів, але для цього зустрівся з великим огромом людей, тих, хто все те пережив і переболів, які йому відкривалися, як не відкрилися б нікому іншому, записав сотні розповідей, на основі яких народилися книги. Він був своїм серед цих людей, тому й вони поставали такими живими.
До першої з цих книг «Крик голодного звіра» увійшла і повість «З журавлем у небі», створена на основі пережитого в Сибіру вивезеною на спецпоселення в Тюменську область сім’єю Боярчуків — Оксентієм, Євгенією, дітьми Неонілою і Петром, майбутнім автором. Є там і розділ, своєрідна зворушлива новела «Яблука». У ній розповідається, як отримали з рідної Волині посилку, де були небачені в тій північній частині Сибіру яблука. А далі ще щемливіша сцена — Петро разом зі своїм товаришем Олегом стояли на березі великої ріки Обі й дивилися, як буксирний катер тягне довгу коричневу баржу. І раптом вловили запах яблук з тої баржі. Опис того, як хлопці не могли повірити, що баржа з яблуками оминає їхню пристань, як бігли за баржею, як стояли на кручі, вдихали запах яблук і плакали, я перечитував кілька разів. І після цього… став просити Петра, аби він написав повість, де показав би сибірське заслання очима дитини, а потім підлітка. Переконував, що то буде найсильніша річ. Як і оті сцени з яблуками.
— Ай, дай спокій, ти вже мені заморочив голову з тим кіносценарієм, — відмахнувся спершу Петро.
Справді, крім сюжету про бій в Новому Загорові, з якого таки виросла потужна книга, по суті — роман, я переконував його, що вийшов би гарний кінофільм з розповіді про жінку, яка втікала з Півночі в рідне село з маленьким сином на руках, про її вивезення, втечу і допомогу «бандеровке» на таємному шляху додому
