Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Покаяння і впертість заручника
Який то був справді цинічно-мерзенний час, видно хоча б із напіванекдотичного, але реального виступу сталінського опричника Лазаря Кагановича, знову присланого пам’ятно-голодного 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б) У. Він вкотре взявся громити ще до кінця недобиту українську інтелігенцію, зокрема письменництво, і грізно запитав на пленумі: це ж яку, мовляв, Раду має на увазі поет Рильський, коли пише «Я син Країни Рад»? Чи не буржуазно-націоналістичну Центральну Раду? І ще кинув купу абсурдних звинувачень.
Рильському знову довелося виправдовуватися й каятися. У гріхах і помилках. Причому робив це він якось так, що, коли читаєш його покаянні виступи 1946–1949 років, виникає враження, що кається щиро: ось я, мовляв, який негідник, хоч ще, може, й виправлюся — повірте мені. Прикро й незручно читати. Та ось до рук потрапила збірка статей і есеїв Рильського про українську мову «Як парость виноградної лози…», видана вже по його смерті. І там є кілька статей, написаних і (що цікаво) надрукованих у ті ж 1946–1949 роки. «Грішник» Рильський, що так ревно кається, водночас проникливо пише про українську мову, давню й сучасну українську літературу, про багатство тієї ж мови. Зробивши реверанс на адресу «братньої російської мови», поет застерігає проти… захоплення русизмами і калькування. Обережно, тактовно, але пише. І враз спадає на думку — та ж цей чоловік блискуче виграє свою партію. І «хан» Сталін та його «баскак» Каганович програли головну війну — за поетову душу, у якій вже визріває «третє цвітіння», що його так пророчо передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк.
До речі, і ще в шибеничні тридцяті роки поет Рильський, написавши «кумисний» вірш про одного вождя («З жестом суворим і простим…»), пісню про іншого, ухитрявся писати і, що головне, друкувати такі проникливі ліричні філософські шедеври, як «Шопен», «Поклади мені на серце руку…», «Дружині», «Ніч колихала так ласкаво», «Лист до загубленої адресатки», «У повітрі грають ворони…» Рильський часів перших збірок і неокласичних прозорих поезій, які творив він, як i Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, продовжував жити й творити.
«Поцілунок»
Про творчість Максима Рильського написано дуже багато. Її всебічно проаналізовано. Назавжди залишаться в українській і світовій літературі збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю і сніг», «Під осінніми зорями», «Гомін і відгомін», більшість поезій пізніх збірок «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь», «В затінку жайворонка», «Зимові записи», поеми «Мандрівка в молодість», «Чумаки», «Сіно», «Марина», а також «Слово про рідну матір», «Жага», «Неопалима купина», блискучі переклади «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича, французьких класиків і модерністів.
На фотографіях кінця 50-х — початку 60-х років ми бачимо старече обличчя «діда Максима», якого било життя, добряче било, здається, йому десь під вісімдесят, а йому ж тільки за 60 перевалило. Та встиг зробити колосально багато!..
Мені ж наостанок хочеться сказати лише про один невеликий поетів шедевр, який особливо вразив, як блискавка, що несподівано розпанахує вечірнє небо, освітлює по-новому і світ, і тебе самого. Це — «Поцілунок». Здавалося б, простий вірш про те, як хлопець наздоганяє дівчину, про любовний поєдинок двох, який закінчується поцілунком і завершує те, що насправді жило в серцях обох. Та цей короткий вірш написано якось так, що всього в 12 рядках постає вся глибина одвічних стосунків чоловіка й жінки — із пізнаванням, боротьбою, так само одвічною ненавистю-любов’ю, з колосальним підтекстом, котрий виростає за простою картинкою, щось разюче первісно-людське й вічне. Прагнення жінки, аби за неї боролися, до кінця, з усією силою чоловічої пристрасті, і потаємне бажання бути переможеною в цьому бою, а фактично переможницею і володаркою — все це виростає із несказаного, але незримо відчутного. Так могло бути і в маєтку, і у звичайному українському селі.
Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли «свій келих, сповнений солодкої знемоги», разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла виростає маленькою поемою про людину й природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме й вируватиме. Так міг написати тільки великий поет.
А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла — шістдесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів, на яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями.
От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: «Мов парость виноградної лози, плекайте мову». Бо все-таки «Єдина країна» — це аж ніяк не «Единая страна».
Нобелівка і яблука
Присудження Нобелівської премії білоруській письменниці Світлані Алексієвич викликало в українців двозначні відгуки. З одного боку, ніби й раділи — бо ж народилася в Україні, та ще й Західній, та ще й у Прикарпатті, де служив батько, до того ж мама — українка. Тож майже своя. З іншого — довелося почути: новоспечена лауреатка зі східноєвропейської країни, отож, сусідці Білорусі — Україні своєї Нобелівки чекати ще років десять, не менше. І все ж був український письменник, котрий, аби дожив до присудження цієї суперпремії Алексієвич, особливо їй порадів би. Звали його Петро Боярчук.
Ми працювали в одній редакції газети «Волинь», я в Луцьку, а Петро в місті Горохів, власним кореспондентом по Горохівському і Локачинському районах. Дружили, бо мали спільні чи схожі погляди на багато що, дихали українським духом, обидва писали прозу. Правда, досить різну. Життєві факти чи образи й долі конкретних людей мені хіба що здатні дати поштовх для письменницької фантазії, створення своїх образів і сюжетів. Петро ж, видавши першу книжку «Стохід», яка містила суто художні повісті, надалі присвятив своє творче життя прозі документальній, тому, що тепер називають іноземними словами «нон-фікшн», себто достовірно, без вигадки. Він доводив, що така проза, така література стає все популярнішою і в Європі, і в Америці, що за нею майбутнє. Я був переконаний у протилежному, що все ж саме художня література була і буде головною. Ми часом сперечалися, кожен відстоював свою точку зору, свою слушність. Якось я навів такий аргумент: от і головна світова премія — Нобелівська — дається переважно за художні твори, романи, поезію, п’єси, а за документальні книжки присуджували хіба двічі в цілім двадцятому столітті — Теодору Моммзену за його фундаментальну працю «Історія Риму» й Уїнстону Черчіллю за мемуари про Другу світову війну.
— От бач, але таки присуджували, — сказав Петро. —
