Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Трапилося так, що наступний день, а це була субота, я провів у Трускавці, в Нагуєвичі потрапив увечері й уночі взяв участь в оригінальному дійстві — у музеї Франка перед світанком письменники й актори читали, хто напам’ять, хто з книжки, частини великої поеми «Мойсей». Серед тих читальників і декламаторів були й два учасники дійства на Л — Лишега і Лис. Вернулися до Трускавця, коли вже геть світало.
Третій день, неділя, почався для мене з прикрості. Справа в тому, що це було 28 липня, День святого Володимира, мій день ангела. У Луцьку цього дня я йду до Свято-Троїцького собору, переважно вже коли кінчається відправа, щоб перед іконою рівноапостольного князя помолитися, на самоті поспілкуватися з моїм ангелом і подякувати йому. А дякувати є за що. У моєму грішному житті так склалося, що кілька разів я мав загинути, але щось рятувало в останній момент. То в дитинстві, перебігаючи на спір шосейку, послизнувся перед самісінькою машиною, але водій в останній момент таки вивернув кермо, тільки вилаяв добряче халамидника. То інша машина, у кузові якої їхав, полетіла зі слизької дороги в обрив і замість того, щоб перекинутися (хіба не диво?!), приземлилася на всі чотири колеса, а пасажири відбулися синцями. То в армії опинився на залізничній платформі між двома танками, але в останній момент підстрибнув, доволі фантастично, тільки ногу зачепило. А то випав з мотоцикла, який вдарився об дерево й приземлився на м’яку купку піску — не інакше її в останній момент підсунув мій ангел. Були й ще кілька випадків, за які варто дякувати.
Того ранку, після майже безсонної ночі, я підійшов до адміністраторки готелю й спитав, де розташована найближча православна церква. Вона розповіла, як туди потрапити. У храмі я відразу зрозумів, що він належить, хоч і стоїть на Львівщині, до Московського патріархату. Зрештою, спілкування з Богом не має патріархальної адреси і приналежності. Але незабаром священик почав свою проповідь, або як у нашому селі мовлять — казання, і у мене очі полізли на лоба. Бо повів він майже одразу мову про те, що всі православні належать до горезвісного «русского міра». Після фрази «Не думайте, що ви тут, у Галіції, не належите до “русского міра”, я почав пробиратися до виходу — скандалити у храмі все-таки не гоже.
Шукати церкву, українську за духом, було вже пізно, біля готелю чекав поет і політик Володимир Цибулько, щоб відвезти на своєму джипі кількох письменників до Нагуєвичів. Я вголос вилив своє обурення почутим у храмі, хтось із колег покепкував: «Ти ба, Лис ще й до церкви ходить». Так і дісталися до Франкового села. І тут на лісовій «літературній галявині» я зіткнувся з Олегом Лишегою, який познайомив мене з мисткинею Дарою, як згодом виявилося, дружиною.
Решту останнього фестивального дня ми провели майже разом. Майже — тому, що то сходилися, то розходилися. Слухали виступи поетів і спів самодіяльних бардів.
На узліссі біля Нагуєвич було три сцени — для літераторів, для солістів і гуртів, великих, професійних, і для колективів і виконавців любительських, де могли виступати ті, хто бажає. Ми й мандрували серед різних учасників дійства і слухачів, підходили до прилавків, де продавали і справді мистецькі витвори, і підробки. Отакий був час спілкування. А серед того людського виру — день мого ангела, проведений з Лишегою. Періодично його кудись тягли на виступи, а то мене попросили виступити перед якимось гуртом молодих «франкознавців». То Галина Пагутяк почала збирати охочих побувати на могилах селян, яких колись, у дев’ятнадцятому столітті, звинуватили, що вони були «упирями». Олег пішов, а я чомусь поставився до такої екскурсії з осторогою. Але через якийсь час знову здибалися.
Того дня, надвечір’я і вечора ми переговорили про багато що — про літературу, спільних знайомих і просто про життя-буття. До речі, коли вели мову про особливості сприйняття життя і його цінностей різними людьми, я процитував рядки, які колись прочитав на знаменитій 16-й сторінці «Литературной газеты», своєрідний рефрен напівгумористичного вірша: «Жизнь такова, какова она есть, и больше никакова». Олег погодився:
— Мабуть, таки мав рацію Ліон Ізмайлов.
Я, звісно, чув про Ліона Ізмайлова і читав його гумористичні й сатиричні речі (і віршовані, і прозові), але от що йому належать саме ці процитовані слова, забув, а Лишега пам’ятав.
У якійсь публікації про нього я надибав слова, що Лишега все, що йому було потрібне, прочитав ще в молодості, тому тепер нічого не читає. Якщо й так (хоча, навряд), то він прочитав дуже багато. Скажімо, коли почали говорити про його улюбленого Ясунарі Кавабату і я зауважив, що мені більше подобається з японців Кобо Абе, Олег сказав:
— Не хотів би я почуватися людиною-ящиком, хоч багато чого пережив.
З цього я зрозумів, що Кобо Абе він теж читав. І далі — що він добре ознайомлений не тільки з китайською, а й японською філософією, у якій звучать думки не лише буддизму, а й синтоїзму, своєрідної японської релігії, де, як у жодній іншій, відчутне природне обожнення всього живого. Хоча у Лишеги не так. У його поезії — мовби ритмізована проза, а таки поезія за своєю невловимою суттю — постають лось, лебідь, ведмідь, короп, лис, пташки, як щось приналежне і лісові, і людині, і цілому світові, численні предмети побуту, і вони настільки давні, що, здається, вічно жили, і мовби такі, що існують в одній особині, з якою ти тільки й знайомий. А зникнуть — і щось несказанно, невимірно значуще, вкрай необхідне в ланцюжку цього древнього життя зникне, і тоді все вже буде інакшим. Таке моє враження од магічних, схожих на заклинання чи таємничу, до кінця не розгадану, не пізнану мову лісу (а її ж треба пізнати) віршів Лишеги. Поезій язичницьких і наче таких, що існували ще до самого древнього, як світ, язичництва.
Ми того дня сходилися і розходилися. Перепробували чимало різних настоянок і медовух, напричащалися. Я був свідком, як Олег спілкувався раз сам, а раз удвох зі своєю Дарою, із
