Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– У мене жіночі дні! – раптом каже Люба, Миросина однокласниця. – Мені не можна важкого піднімати, – і відходить вбік. Тепер вони вшістьох, ще важче! Дівчата аж стогнуть від натуги, піт їм аж очі виїдає – а не здужають!
– Як пообіцяєте принести пляшку, то закриємо… – підходить до них один із тих, що з ломом.
– Ще чого! Закрути губу! – і дівчата таки самі й закриють.
А там і другого, і третього вагона, все самі…
Мирося йде після всього додому, аж волоче ноги, у животі їй бурчить від голоду, а може, від тих страшних зусиль?
Мирося чомусь не вміла лукавити, як інші дівчата. Якщо й мала жіночі дні, то соромилася про них комусь сказати.
Ото – чи слаба, чи здорова, а рве Мирося на себе мішки або камінь грузить…
Аж якось таки й не втрималась.
– Ой-йо-йой! – і собі скривилась.
– Що таке, Кульчицька?! – підходить дядько.
– У мене живіт болить.
– Що, обмочилась?
Миросі робити було важко, бо вона ще тоді була дитина, хоч і виросла нівроку. Але нікому до неї не було діла – ходиш собі на роботу, то й ходи!
Часом, правда, пожаліється мені, своїй мамі.
– А Антося он вчиться в Києві…
– То що?
– Вона там ще вчиться, із дівчатами в кіно ходить… У мене спина від роботи болить…
А я що? Я сама тоді була, як тяглова коняка, то й відказую:
– Така вже доля сільської жінки, терпи…
І подумати було б, та й відправити Миросю вчитись. Але я – затуркана і темна, Грішка був далеко, Маруся з Ганною? Іван?
Миросю ніхто вчитися не заставляв. Хіба тільки двоюрідний брат…
– Миросю, йди вчитися, – було, перестріне і просить мою Михайло. – Ну чого ти ходиш у той завод? Що ти тут собі заробиш? Хіба горба на спину. Подумай, ти ж у школі була відмінниця, тобі треба далі вчитись!
– У мене з математики четвірка! – відкаже йому Мирося, і щодуху тоді втікає геть від брата.
І якщо десь його хоч здалеку забачить, обходить десятою дорогою.
– Чому ти втікаєш від Михайла? – якось запитую Миросю.
– Та… Він знов буде чіплятися до мене зі своїм «їдь вчитися»!
І що мені було казати?
4З одного боку біля мене жили Арсен і Олександра, а з іншого – Карпо і Мойра, у них не було дітей. Та ще й ця Мойра якась така страшна була із себе – сама худенька, лице жовте-жовте, немов віск, і вздовж усе порите зморшками. Маленькою моя Мирося постійно туди ходила, бо Карпо дуже любив дітей. То вона, щойно на ноги зіп’ялася, і вже йде, руки наставить і гукає до нього:
– По-по! По-по!
А Карпо її підхопить, та й підкидає над собою.
Тільки ж Мойра була вже не така добра, вона ходила постійно смутна й похмура і свого Карпа стерегла, неначе ока, бо колись мала із ним халепу. Вже вони були одружені… Карпо як пішов на війну, то дійшов аж до Сталінграда, а там зустрів свою нову любов, дівку-росіянку. Сказав тій Марфі, що його звати Мішка, назвався нежонатим, познайомився з її батьками. Карпо-Мішка навіть відгуляв у Росії весілля! Та й чомусь привіз молодицю в своє село, додому. Зайшов до хати, увів за собою жінку. А Мойра вибігла напроти, щоб обійняти, побачила поряд із чоловіком гостю, та так і сіла.
– Це хто з тобою приїхав? – питається в чоловіка, ще надіється, що може…
– Та… Мойрюшко… Це… – і втік із хати, жінок оставив сам на сам, аби якось там домовились поміж собою.
– Хто ж ти така? – як Карпо уже пішов, питає Мойра в дівчини.
– Я – Марфуша, жена Мишкина.
– А… – зітхнула Мойра. – А де ж твій Мішка, хто він, звідки?
– Как кто?! – здивувалася Марфуша. – Вон он, вышел только что на улицу! А ты его сестра? Или… мама?
Мойра була собі ще замолоду чомусь захланна, бліда і квола. А ще як в селі була важка робота, потім відгриміла війна, то вона так і виглядала на років сорок, насправді – трохи більше було за двадцять.
– Це ніякий не Мішка, ти щось плутаєш, це мій Карпо! І я йому
