Химера - Михайло Савович Масютко

Московському університеті. Вона була заміжня. Чоловік її працював на якомусь заводі чи не слюсарем. Вони час від часу відвідували старого.

Отож ми з Шапкіним сиділи й пили горілку. Закушували оселедцями. Почалося з того, що коли я приїхав з інституту, Шапкін уже вибивав дно барильця. Оселедці були такі апетитні, що самі просили до себе горілки. Я пішов до крамниці і приніс ще півлітри. Оселедці справді виявилися незвичайного смаку. Таких оселедців ні до того, ні після того в своєму житті ніколи я не їв. Шапкін запевняв, що ці оселедці з тих, які готують на експорт, що в Совєтському Союзі їх ніде не продають. Хіба, може, дуже велике начальство у нас їсть такі оселедці.

Як уже в хаті посутеніло, Шапкін засвітив електричне світло. Якраз у цей час приїхала Шапкінова донька зі своїм чоловіком. Вони поставили на стіл свою півлітру горілки і приєдналися до нашої вечері.

Шапкінова донька виявилася охоча до розмови. Знаючи про те, що я з України, вона заговорила на українські теми. Вона сказала, що в московському університеті викладають українську літературу, чим дуже здивувала мене. Очевидно, це був факультет літератури народів Союзу, подумав я. Вона говорила, що українську літературу в них викладає професор Зозуля так цікаво й захоплююче, що багато студентів перейнялися щирою любов’ю до українського народу, його історії та літератури.

— Багато студентів, — говорила вона, — прямо таки з пієтизмом закохалися в українську мову, особливо ті, в кого в роду хтось був українцем. Вони раді почути не те що справжню українську мову, а навіть любо слухають таких людей, які говорять з українським акцентом.

Чоловік доньки Шапкіна, на відміну від своєї дружини, був дуже мовчазний. І тільки, коли добре під випив, починав трохи встрявати в розмову. Це був типовий росіянин, які живуть у Москві й довкола Москви, з м’ясистим обличчям і крупними рисами на ньому, з світлим волоссям.

Як уже і в доньки Шапкіна поліпшився настрій за нашою вечерею, вона візьми та й спитай мене:

— А де це вам такі гарні зуби повставляли?

— У Берліні, — відповів я.

— Німці?

— Один німець, стоматолог, вставив їх мені.

— У нас не вставляють так… та ще золоті… — почувши про німців, заговорив Шапкінів зять. — Я не воював, — сказав він, — бо я у війну був ще малий. А в армії я служив. Я й демобілізувався не так давно, всього три роки тому, п’ятдесят другого року. Служив я у внутрішнюю військах.

— Стерегли в’язнів по таборах? — спитав я його.

— Ні, ми стерегли німців. Полонених. І отож, — він якось чудно нахиляв голову над своєю тарілкою, ніби захищався від наших поглядів, — один німець був утік. Утік дурний. На що він розраховував, не знаю. Це ж йому треба було пройти нашу землю, Прибалтику, Польщу, східну Німеччину, де скрізь наша армія стоїть. Та тисячу разів його б зловили на цій дорозі. Але він утік. Ми скоро кинулися, що його нема. Не пройшло і двох годин, як ми пішли його шукати. Нас розподілили на групи. Наша група складалася з нас, двох солдатів і старшого між нами сержанта Замазєєва. Ми ішли вздовж залізничної колії. Оглядали всі чагарники, всі прибудови, штабелі снігозахисних щитів, та нікого ніде не знаходили. Так пройшли ми до самого роз’їзду, й там вирішили вертатися назад, бо було вже не рано. Ідучи назад, ми побачили у насипі залізничного полотна дірку, начебто тунельку, зроблену для пропуску води, таку, що в неї можна залізти тільки рачки.

— Давайте ще подивимося у тій дірці, — сказав сержант.

Підійшли, нахилилися, зазирнули, але там було темно так, що нічого не видно було.

Сержант узяв та й крикнув:

— Ану вилазь, бо стрілять будем!

І ми почули, що там щось зашаруділо, а згодом побачили людину, що лізла до нас рачки. Це був той самий німець, якого ми шукали. Не догадався, дурний, що нам його не видно було. Він думав, що, він нас бачить, то й ми його бачимо.

Погнали ми німця голим полем. Ніде нікого, і вже сутеніє. Ось сержант і каже:

— Давайте уб’ємо німця. Побачимо, як він буде помирати.

— Я був проти, — сказав про себе чоловік Шапкінової доньки. — Та ті двоє на мене затюкали.

— До кого ти жалість виявляєш? — сказав сержант. — Це ж німець.

Шлях нам перегородила річечка, такий потічок, що легко його можна було перейти бродом.

— Ось у тій річці ми його й покладем. Хай погодує наших раків, — сказав нам Замазєєв.

На березі річки німець зупинився.

— Гей, гей! — крикнув сержант, показуючи йому дорогу через річку.

Німець ступив у воду і неохоче пішов холодною водою у своїх драних черевиках. Не дійшовши до половини річки, німець зупинився. Видно, він зрозумів наш намір, бо почув, як сержант рихтував автомата. Він повернувся до нас і благально промовив:

— Шісен ніхт… драй кіндер…

Та сержант у відповідь випустив у нього коротку чергу з автомата. Річечка текла якраз на захід, туди, де сонце заходило і червонило небо. І німець, падаючи, простяг руки на захід, і кров його вода понесла на захід…

— Може, почув перед смертю голос своїх дітей? — сказав я.

— Може, й почув, — сказав Шапкінів зять, замовк на деяку мить, а потім додав: — Ну я був проти того, щоб його вбивати.

Ще трохи помовчав він, випив кілька ковтків горілки, понюхав шкоринку хліба і продовжував знову:

— Мій поплічник солдат спитав у сержанта:

— Вухо будемо відрізати?

— Не будем, — сказав сержант. — А не повірять — хай ідуть перевірять.

Ми обійшли труп німця з правого боку, бо з лівого боку розлилася його кров. Не хотіли, щоб