Химера - Михайло Савович Масютко

— Або як у тридцять третьому, коли за день праці давали ложку борошна, — додає Кулик.

— І то не скрізь давали, були такі колгоспи, де нічого не давали, тільки палички ставили у блокнотах, — уточнює Нерівний.

— А що та ложка борошна? Там одному їсти нічого, а їй треба ще й дітей нагодувати. Розколотить у казані, накидає кропиви чи лободи та й їдять такий борщ, що після нього тільки пухнуть і мруть, як мухи.

— Та то вже легше стало, як пішла лобода та кропива, а скільки вимерло до лободи…

— Ви мені не даєте говорити, — сердиться Таран. — Я вам хочу про ярмарок розказати, а ви про лободу. Так отож з’їжджалися, кажу, в Каховку на той ярмарок і з Полтавщини, і Київщини, і Волині, і Поділля, з усієї України. А дядьки з хуторів приїжджали з мажарами й наймали їх.

Вони, ці робітники, ставили свою ціну, а хуторяни їм давали свою. Торгувалися, як на всякому ярмарку.

Насамперед розбирали полтавців, бо вони люди спритні і до всякого діла придатні, не ледачі. Забрідали сюди й руські люди, з Росії, тільки їх ніхто не хотів наймать.

— Бо вони запивають часто, а то можуть ще й обікрасти, — пояснює Кушніренко.

— Те, що вони ненадійні, п’ють і крадуть, це одне, а друге, так це те, що вони не вміли правити волами. А тут же все тоді було на волах. Отож порозбирають, було, уже всіх робітників на тому ярмарку, а руські остаються. Ходять над Дніпром і тренуються, розмахуючи руками; «Сюда соп, сюда сабє», — кажуть. Він тобі не скаже «цабе», в нього не виходе, виходе тільки «сабє». А скаже до вола «сабє», віл його не слухає.

Між ними один старший — вчитель, поправляє їх: «Што ж ти, — каже, — Мякішка, «сабє» показуєш на васток, «сабє» на запад.

Приїде дядько з мажарами, той, що запізнився, подивиться на них та й каже: «Не було в мене робітників досі, —і це не робітники». Та й їде додому з порожніми мажарами.

Отак вони тренірувалися, тренірувалися в «соб — цабє», бачать, що їх ніхто на роботу не візьме. Хоч сядь та й плач. Ось тоді той старший із них, що їх учив, який уже не раз побував у Таврії, каже їм: «Знаєте, што, рібяттьо, давайте ми пайдьом к батюшкє Фєйну (тобто до Фальц — Феїна у Осканію — Нову), упадьом єму в ногі, грянем саабща: «Батюшка Фєйн! Не баімся ми валов, бері нас на работу». Тут усі пенсіонери почали сміятися, і Гаврило на цьому кінчив своє оповідання.

— Ну то що? Пішли вони до Фальц — Феїма? — спитав Гришко.

— Пішли, — продовжував свою розповідь Гаврило, — прийшли, впали в ноги, як по команді, на це вони мастаки, тільки не «грянули саабща», як думали, а забелькотіли, як гуси, так, що старий Фальц — Феїн і не второпав, що вони говорили. Не второпав, а догадався, що вони хочуть. Подивився на їхні драні каптани, засмальцьовані сорочки, лапті на ногах і наказав своїм управляючим, аби вони розпитали, що вони вміють робити.

З’ясувалося, що вони вміють стругати дошки й тесати обаполи. Ото їм там таку роботу й дали. А один з них все-таки пішов до волів. І ось одного разу, як він порався коло тих волів, той наступив йому на ногу. Заверещав він, та якось вирвав з-під волячої ратиці свою ногу з порваним лаптем. А тоді, як трохи очуняв, каже: «Я єво єшо с утра заметіл, как он на меня рогамі касіл».

— Так це вони були такі тоді, — втрутився Кушніренко, — як ще не було ні війни, ні революції, як царські прислужники їх цупко в своїх лабетах держали. А ось коли настала революція, то вони були вже не такі. Я в революцію не був у Осканії Новій, та мені розказували люди, що були там тоді. Вони туди заскочили під обід. На головах у них були суконні шапки з рогом угору, із звіздою на весь лоб, будьоновки. Вбрані вони були в що попало, а тільки на кожному було галіхве. Чим більший начальник, тим ширше галіхве на ньому, а у найвищих начальників було воно червоне. Узуті вони були в лапті, а начальники в чоботи. «Гдє експлуататори?» — спитав у робітників їхній найстарший начальник. «Нема експлуататорів, повтікали», — од казали йому.

На той час старого Фрідріха Фальц — Феїна вже не було, помер він. Хазяйнували його сини з їхньою матір’ю Софією Богданівною. І отож, як почули ті сини, що за напасть на них сунеться, так зібралися та й дали драла у Хорли, а там сіли на грецький пароход і майнули за кордон. А їхня мати.

Софія Богданівна, не схотіла з ними їхати. Вона сказала: «Мені нічого боятися, я ніколи не робила людям зла, а тільки добро». Та й стара вона була, розбита паралічем, її возили на візку.

— Все убєжалі? — перепитав начальник.

— Всі, —одказали йому, — осталася тільки стара пані Софія Богданівна.

— Гдє ана? Вєдітє к нєй.

Ті привели їх до неї. Вона сиділа в колясці на причілку свого палацу. Той начальник, довго не думаючи, витяг мавзера і випустив у неї чотири кулі. І тоді вони пішли хазяйнувати по економії. Зразу кинулись у винний погріб. Вино не точили, а стріляли в бочки і підставляли свої роти під цівки, що виривалися з дірок. Нап’ється, а дірку ж уже не затуляє, вино ллється і ллється так, що ті, що спізнилися, лазили уже в погребі по коліна у вині та пили вино пригорщами, а то й шапками.

Отак понапивалися вина, а тоді почали стріляти оленів та бізонів, а Штраусам (тоді в Осканії штрауси ходили вільно по вулицях, вони не боялися людей, а люди їх не боялися), так оцим Штраусам вони шаблями голови знімали. Настягали меблів з панського палацу, навиламували дощок з паркану та розпалили прямо на вулиці вогонь, а на тому вогні почали смалити побитих бізонів, оленів та штраусів. Рубали