Химера - Михайло Савович Масютко

— А тепер вони ще лучче роблять, — додає Кулик. — Кидають таких між дурних, самашечих і колять, і б’ють так, як і самаціечих, а то ще й гірше.

— От нас Сталін налякав, — каже Нечай. — Ми і вмирать будемо, та боятимемося його. А чого нам уже бояться тепер? Скільки нам там осталося жить? Год, два. Хіба нам тепер не однаково, де вмерти? Чи тут, чи в Сибірі. І тут же тепер ховають без попа, і там заривають у землю. Там ще краще вмирать тепер. Зариють тебе у вічну мерзлоту, — лежатимеш цілісінький до Нового Пришестя.

— Ти думаєш, — перебив його Кушніренко, — тебе там зариють у землю. Будуть на тебе довбать оту мерзлоту, що її й кайло не бере? Помреш зимою, а зима там тягнеться десять місяців, то присиплять тебе тільки снігом, а то й так викинуть у тайгу на розтерзання вовкам і ґавам. Ну, а якщо помреш літом, то кинуть тебе на болото, може тільки мохом прикидають. Там тобі жаба цицьки даватиме.

— А я не дався б, якби прийшли забирать, — сказав Гришко.

— Як то не дався б? Що ж би ти зробив? — спитав Нечай.

— Я проковтнув би в них на очах жменю хлорофосу, а вже мертвого вони мене не забрали б.

— Можна й так, — каже Кушніренко. — Скільки там залишилося жити нам? Молоді та й то часто не даються живими їм у руки, а нам, старим, нема за чим жаліти. Що то за життя тепер у нас? Не життя, а чучверіння. Щоб не мучили тебе на старості літ посіпаки, лучче зразу трохи помучитися — обминути їхні загребущі руки.

— Пора уже розбігатися нам, — каже Таран, — бо скоро вже смеркне, ще не втрапимо до своїх домівок.

— Та пора, — погоджується Кушніренко. — Завтра добалакаємо, якщо живі будемо.

— Та якщо не позабирають нас, — додає Нерівний. — Кажеш, Даниле, — звертається він до Нечая, — досі боїмося Сталіна. А як же ж ти не будеш боятися? Хоч його давно нема, зате його машина залишилася непорушною, його карателі діють так само, як і тоді, коли він був живий.

Повставали і пішли. Одні, опираючись на ціпки, а котрі міцніші й без ціпків. У своїх головах вони несли надію на те, що завтра знову зберуться на березі Дніпра й знову розпочнуть свій потаємний симпозіум, в якому не має рямців тематики і краю її обговорення.

Дніпряни, 1987

Ми сидимо і п’ємо горілку. Надворі лютий мороз, а ми сидимо і п’ємо горілку. І горілка смакує нам, бо той мороз ніби наганяє охоти до її пиття. Ні, ми не на морозі п’ємо її, ми сидимо в теплій затишній хаті, але дія того надвірного морозу проникає й сюди. Вона підсилює апетит до горілки.

Тут, у Москві, пиття горілки вважається звичайним заходом. Варто зайти до бакалійної крамниці, як відразу до тебе підбіжить мешканець Москви, запропонує скластися і купити півлітри горілки, щоб тут же, відійшовши трохи набік, випити її. У нього й склянка на такий випадок знайдеться. На цей раз ми п’ємо не без будь-якої нагоди. Нагода є та ще й не одна. Я тут складаю державні екзамени і захищаю дипломну роботу. Після довгих поневірянь я добився дозволу на це. Міністерство вищої освіти дозволило мені здати і захистити дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті, що не дозволено було мені зробити в Українському поліграфічному інституті у Львові, де я провчився стаціонарно майже п’ять років. Там мене виключили з останнього курсу. Виключили мене за написання для філософського гуртка реферату про мораль. У тому рефераті я відважився стверджувати, що поряд із комуністичною мораллю існує загальнолюдська мораль. І хоч ту роботу я ніде не зачитував, а тільки показав керівникам гуртка, мене викинули з інституту, бо впала підозра на твердість моєї ідеології. Виключення провели підло. Хоч упродовж усього навчання в інституті я вчився на «відмінно», виключили мене за неуспішність. Ті викладачі, які ніколи не ставили мені оцінок нижче «5», раптом за командою зверху виставили мені «двійки». А перед тим відбулися профспілкові збори факультету, на яких картали мене за буржуазну ідеологію. Докоряли мені за те, що я визнаю поряд з комуністичною мораллю існування ще якоїсь моралі.

— Яку мораль він мав на увазі? Чи часом не релігійну мораль? — вигукували викладачі суспільних наук та намовлені сіуденти — активісти.

Довго я добивався дозволу на захист дипломного проекту, майже чотири роки. І нарешті добився. Сьогодні склав на «відмінно» екзамен з основ марксизму — ленінізму. Початок добрий, настрій у мене піднесений. А Шапкін, власник будинку, в якому я поселився, теж мав піднесений настрій. Він приніс із пошти посилку, в якій було барильце далекосхідних оселедців. Це йому прислав його син-рибалка з Далекого Сходу. Той син закінчив у Москві Інститут риболовецької промисловості й тепер працює значним начальником риболовецького промислу.

Будинок Шапкіна не в самій Москві, а під Москвою, у селищі Німчинівці. Проте сполучення добре, а ще краще те, що в Шапкіна я маю змогу готуватися до екзаменів та до захисту дипломної роботи.

Я не відразу став постояльцем у Шапкіна. Спочатку я мешкав ближче до Москви в районі московських дач разом з іншими дипломантами, але там я не витримав тотальних атак блощиць уночі й мусив поспішно рятуватися. Мій покійний старший брат (тоді він був ще живий) був товаришем Шапкінового сина, того самого, що прислав барильце оселедців, повідомив мені адресу Шапкіна, і я, не гаючи часу, подався до нього. У Шапкіна було чисто й чепурно, ні блощиць, ні тарганів у його хаті не було, хоч він жив сам, був удівцем. Шапкін уже довго жив під Москвою, але дуже недоладно говорив російською мовою. Бо сам він наш земляк, і справжнє його прізвище не Шапкін, а Шапка. Та тут під Москвою, йому його прізвище переробили на московський кшталт. Отож, Шапкін щиро