Химера - Михайло Савович Масютко

— Без хліба й соли їли? — спитав Кулик.

— Та ні. Натягали собі хліба з пекарні. Там же пекарня була.

А тоді, як уже понапивалися й понаїдалися, пішли в панський палац.

Почали стріляти в дзеркала — хто з нагана, хто з мавзера, а хто й з карабіна. Вікони й картини порубали шаблями. А потім пішли нишпорити по всіх сховках, вишукували гроші. Брали тільки золото, щоб було за що самогон купувати. Лапті поскидали, а повзувалися в чоботи з панських складів. А лахміття своє не скидали, хто в чому приїхав, у тому й поїхав, бо панська одіж їм не підходила, не подобалася.

Переночували вони там. Начальники спали у палаці на панських подушках, а ті, їхні підручні, хто де стояв, там і спав, підклавши кулака під голову.

Удосвіта вибралися з Осканії, помінявши свої заїжджені коні на панські. Поїхали далі встановлять свою власть.

— Отож, — заговорив Хведір Нерівний, — власть. Вони вміють держать власть, а ми не вміємо. Відколи продав нас Богдан, вони роблять з нами що хочуть. У них була царська власть, вони її любили — упала царська власть — вони знайшли собі другого царя — Леніна і його полюбили ще дужче, як того, що був до нього. За нього пішли у вогонь і воду, не думаючи, накладали головами своїми. А у нас одні пішли до Петлюри, другі — до Григор’єва, треті — до Махна. А він розбив спочатку Петлюру, тоді Григор’єва, а тоді й Махна.

— Не думали тоді про власть, — втрутився Кулик.

— Думали про землю. А він давав землю. Безплатно. Не думали тоді наші мужицькі голови про те, що за ту безплатну землю прийдеться платити своєю рясною кров'ю, обстоюючи її од Денікіна та од Врангеля. А чи довго ми тою кривавою землею тішилися? Всіх загнав у колгосп. Заставив робить за паличку — трудодень. А тепер од тієї землі, за яку колись один одному голови знімали, тікають, як чорт од ладану. Хай об’являть сьогодні — бери, хто бажає, землі собі скільки хочеш — багато знайдеться таких, що захочуть узять собі хоч одну десятину?

— Та хто візьме? — відповів Гришко. — Старі нездужають її обробляти і бояться, бо знають, що знову може початися розкуркулювання та вивіз до Сибіру, а молоді тепер дивляться на землю, як на біду свою. Навіщо йому горбатіти на тій землі, як він купить собі хлібинку за двадцять копійок та й не думає, чи буде врожай, чи не буде його.

— А до хліба щось украде, — вставив Нечай.

— Ну, оце ж така власть, — підсумував Гаврило Таран.

— І земля є, і люди є, а хліба скоро не буде.

— Та вже ж купуємо пшеницю в Америці, — додав Нерівний.

— Колись у нас купували, а тепер ми купуємо, — вияснив Кулик.

— Колись уся Таврія возила биндюгами пшеницю в Хорли, продавали і німцям, і грекам, і волохам за щире золото, — уточнив Таран.

— Да, був момент, — взяв слово Кушніренко. — Був момент, коли можна було визволитися з-під власті цих лаптьожників, і вже ж наче ми були взяли власть у свої руки, ні, не встояли, знову їм піддалися.

— Коли це? — спитав Гришко.

— А в сімнадцятому-вісімнадцятому годах. Тоді ж Україна стала самостійною.

— Та хіба ж тоді тільки ми стали на ноги? — вмішався Нерівний.

— Тоді ж і донці, і Кубань, і весь Кавказ, Туркестан, Польща, Бесарабія, Прибалтика, Фінляндія та й Білорусія — всі потяглися до свободи. Та хіба хтось із них удержався? Одних раніше, інших пізніше, а всіх позавертав під себе руський Іван.

— Ото тільки Фінляндія ще держиться, — сказав Кулик.

— А як вона там держиться? — заперечує Кушніренко. — Вона тепер уже наполовину підкорена. Це так: якщо на нас він наступив усією підошвою, то на Фінляндію наступив половиною підошви, осталося тільки підбором нажать — і її не буде. Він би давно це зробив, та нема в нього інтересу там. Якби у Фінляндії росла пшениця така, як на Україні, якби там було вугілля, залізо, як у нас, то було б їй те, що й нам.

— Так отож я й кажу, — знову заговорив Нерівний. — Не було в нас такої голови, як у них, не було кому нас направлять. Він завоював нас по одному. Одного завойовує, а ті всі мовчать, дивляться, думають, він їх не займе. А якби тоді, коли пішов він на Україну, усі ті землі, що освободилися од нього, прийшли їй на поміч, тоді б він уже не пішов ні на Кубань, ні на Кавказ, ні на Туркестан.

Нас було більше за нього, а встоять не змогли, бо не було кому об’єднать нас.

— Ну а тепер, — Кушніренко заговорив, — він над усіма нами добре панує. Лучче, як царі панували. Царі роздавали нашу землю своїм поміщикам, проте трохи й нам залишали, він же усю землю собі забрав, а нас обернув у своїх наймитів.

Та у яких наймитів? — перебив Кулик. — Наймит міг торгуватись з хазяїном. Як мало давав, то він не йшов до нього в найми. А тут не поторгуєшся. Роби, як він скаже, і бери те, що він тобі дасть за твою роботу. А не хочеш робить — пожене до Сибіру як тунеядця.

— Да, це ти правду кажеш, Кіндрате, — роздумуючи, заговорив Гришко. — Його власть не рівня царській. Ну, тоді поміщиків насилали нам, ну, понаїжджали їхні прихвосні, та скільки їх там було. А тепер вони хмарами сунуть в Україну.

— Аякже? — не стримався Данило Нечай. — Людей повивозили до Сибіру, повиморювали голодом — є куди лізти, місце собі добре спорожнили…

— А скільки повбивали, порозстрілювали у своїх підвалах, — додав Нерівний.

— Отож кажу, — продовжував Нечай, — тепер вони їдуть до нас уже не в лаптях і не з пилкою