Химера - Михайло Савович Масютко
Шапкінів зять раптом замовк, ніби сам себе обірвав. Очі його розширилися, і він переводив свій погляд то на мене, то на Шапкіна, то знов на мене. І в тому погляді відбивався переляк, так ніби те, про що він розповів, відбулося не три роки тому, а ось щойно, так ніби він дивився не на нас, а на німця, якого вони вбили. Тоді рука його потяглася до склянки з горілкою.
— Але я не хотів його вбивати, — ще раз сказав він, уже дивлячись не нас, а в склянку з горілкою.
Я довго не міг заснути того вечора.
«Оце та мораль, — думав я, — за небезсумнівне сприйняття якої мене виключили з інституту. Так роблять ті, кого виховано в дусі комуністичної моралі. Тієї моралі, яка виступила проти заповіди «Не убий», вселюдського і відвічного «Лежачого не б’ють», тієї моралі, яка проголосила дозволеними всі дії, які «ідуть на користь комунізму», тієї моралі, яка не знає милосердя. І така мораль має запанувати в усьому світі!»
Мені стало соромно перед самим собою за те, що я сьогодні здав екзамен з основ марксизм-ленінізму на «відмінно». «Чи варто було добиватися дозволу на захист диплома? — думав я. Чи не краще було б залишитися виключеним з інституту за те, що я піддав сумніву вартість засад «комуністичної моралі?»
Дніпряни, березень, 1981
ВЕЧІР ПАМ’ЯТИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Маємо запрошення на вечір пам’яти Тараса Шевченка. Він відбудеться о восьмій годині вечора 17 березня 1964 року в палаці імені Гагаріна. Всі сподіваються, що цей вечір не буде проведено на кшталт тих стандартних вечорів Шевченка, що проводять з ініціативи партійних керівників і з яких слухачі виходять з почуттям гіркого розчарування.
Цей вечір проводить Львівський клуб творчої молоді.
Добре те, що програма йде без партійної цензури. Для цього її підготували експромтом за два дні. Оголошення вивішують у день вечора, щоб не спохватилися «блюстителі законности».
Перед цим ми вже були на вечорі Тараса Шевченка в будинку заводу «Сільмаш», слухали там доповідь кандидата наук Халіманчука. Слухали ми лекцію кандидата наук Неборачека по телевізорі. Вони обидва якомога краще силкувалися висвітлити творчість Тараса Шевченка на догоду великодержавному шовінізмові партійних начальників. Висмикуючи окремі слова з творів Шевченка, вони переконували слухачів, що великий поет і не думав, і не мріяв про незалежність України, що страшенно любив російських окупантів української землі, аби вони тільки не були ні царями, ні панами.
І ось ми перед Палацом імені Гагаріна. До клубу йдуть потоком люди. Найбільше молоді, але є й середнього, а то й похилого віку громадяни. Вони йдуть з надією в очах: почути те, що заборонено слухати в цій тоталітарній державі.
Перед дверима натовп. Я дивлюся на людей, які похапцем, боязко оглядаючись довкола, заходять у двері. І мені стає жаль їх. Вони нагадують голодних, що збираються вкрасти собі шматок черствого хліба. Так, думаю я, вони справді голодні. Голодні душею й серцем, їхні душі зморені брехливою балаканиною через радіо, кіно, телевізори, театри, і вони рвуться почути слово правди свого геніального пророка.
Пропускають до клубу хлопці—студенти. Вони пропускають із запрошенням і без запрошень. А ось підійшло двоє хлопчаків їхнього віку, і їх чомусь не пропустили із запрошеннями. Після короткої сутички ці двоє відходять від дверей і один до одного каже:
— Пашлі: Как с етімі банд єрами связиватся, так лучше пашлі.
Бандери. Цю назву разом з добірними матюками московської мови можна тепер почути скрізь — у Львові і Києві, Харкові і Криму, в Сибіру й на Колимі, в Караганді і Воркуті. Спершу бандерівців, борців проти московської окупації України, називали бандитами. Згодом слово «бандера» зробили синонімом до слова «бандит», а потім слово «бандера» зробили синонімом до слова «українець».
У залі вже повно людей. Всі місця зайнято. У партері й на балконах товпляться попід стінами люди, а слухачі все йдуть і йдуть. Ідуть голодні душею і серцем, йдуть обдурені й принижені поклонитися правдивому, а не оббріханому своєму поетові.
І ось початок. Голос з магнетофону говорить про Україну часів Шевченка, Україну, потоптану чобітьми московської солдатчини, вкриту байстрюками розбещеної навали.
На сцені на білому тлі низько нахилене чоло поета — дещо перероблений портрет з картини Божія. Здасться, що Шевченко тяжко зажурився над лихою долею своїх нащадків.
Голос з магнетофону говорить про Україну часів Шевченка, а ми думаємо про сучасну Україну, куди гірше принижену і плюндровану.
«Тарас Шевченко відбив настрої і прагнення народу, який найбільше прагне волі і найменше має її», — чуємо ми і серця наші обливаються кров’ю з болю не стільки за наших предків, скільки за самих себе. На сцені шестирічний хлопчик. Він запально декламує поезію Тараса Шевченка. Слідом за хлопчиком юнаки і дівчата виводять на сцену сліпого бандуриста, який співає пісню на слова поета.
Цей символічний виступ двох поколінь промовляє до слухачів: Шевченковій правді не буде ні кінця ні краю у нашому народі.
Перед нами студент. Стиснувши кулаки, гіпнотичним поглядом озираючи слухачів, він декламує:
…Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани. Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну. Ви — розбійники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде,